Люсі Монтгомері - Енн із Ейвонлі

— Я вже боюся того листа, — зітхнула Енн. — Коли він прийде, я не наважуся його розгорнути й прочитати, що двійнят час відправити до дядька.

Лист прийшов через місяць, але не від Річарда Кіта. Один з його друзів писав, що Річард Кіт помер від сухот два тижні тому. Автор листа був іще й виконавцем останньої волі померлого, згідно з якою статок у розмірі двох тисяч доларів передавався панні Маріллі Катберт із правом опікунства над Девідом та Дорою Кіт до їхнього повноліття чи шлюбу. Доти відсотки з наданої суми належало витрачати на потреби дітей.

— Звісно, радіти будь-чому, пов’язаному зі смертю, не можна, — серйозно мовила Енн. — Шкода бідолашного пана Кіта… але я таки рада , що Деві з Дорою залишаться в нас.

— А я рада, що будуть гроші, — відповіла практична Марілла. — Я й хотіла залишити дітей — та не знала, чи прогодую, надто тоді, як вони підростуть. Грошей за оренду ферми ледь вистачає на господарство, а я присяглася, що ні цента із твоєї платні на двійнят не піде. Ти й без того робиш для них забагато. Дорі той новий капелюх, що ти купила, був потрібен не більше, ніж коту другий хвіст. Але тепер вони забезпечені, мені на душі спокійніше.

Деві й Дора втішилися, почувши, що лишаються в Зелених Дахах «назавжди». Смерть дядька, що його вони ніколи й не бачили, не могла похитнути їхньої радості. Проте Дора все ж мала деякі сумніви.

— Дядька Річарда поховали? — тихенько запитала вона в Енн.

— Так, мила, звісно.

— А він… він не такий, як дядько Мірабел Коттон? — пролунав іще більш схвильований шепіт. — Він же не ходитиме навколо будинку, правда, Енн?

— Я піду сьогодні в Прихисток Луни, — сказала Енн надвечір однієї із грудневих п’ятниць.

— Здається, сніжитиме, — застерегла її Марілла.

— Я встигну туди раніше й залишуся там на ніч. Діана зі мною не піде — у неї гості, а панна Лаванда напевне сьогодні мене чекатиме. Я вже два тижні в неї не була.

Після найпершого жовтневого візиту Енн часто заходила в Прихисток Луни. Деколи вони з Діаною приїздили бричкою, деколи йшли пішки навпростець через ліс. Часом, коли Діана не могла скласти їй компанію, Енн ходила сама. Поміж нею й панною Лавандою розквітла та міцна й благодатна дружба, яка буває лише між дорослою жінкою, що зберегла в серці свіжість юності, та дівчиною, чия уява й інтуїція здатні замінити життєвий досвід. Енн урешті-решт відшукала справжнісіньку рідну душу, а в самотнє, сповнене лише мріями життя панни Лаванди, «що світ покинула — що й світ її покинув», [17] Цитата з вірша англійського поета Александра Поупа «Елоїза пише Абелярові» (Heloise to Abelard). вони з Діаною принесли веселий, радісний дух молодості й реальності, сповнивши відлюдницьку оселю щасливим відчуттям зовнішнього світу. Шарлотта Четверта незмінно вітала їх найширшою зі своїх усмішок — а усмішки в Шарлотти були дивовижно широкі, — бо дівчат уподобала її люба господиня, та й сама вона щиро до них прихилилася. Ніколи ще не панувала в старому будиночку така «завзятуща радість», як тієї прекрасної довгої осені, коли був листопад, як другий жовтень, і навіть у грудні, мов улітку, мерехтіли тумани й сяяло сонце.

Але того дня грудень, начеб згадавши, що надворі зима, раптом посмутнішав і набурмосився, усім безвітряним своїм заціпенінням пророкуючи снігопад. І все ж, прямуючи між сірих буків, Енн тішилася прогулянці, і їй не було самотньо. В уяві дівчина прикликала собі веселе товариство, з яким подумки вела жваву бесіду, цікавішу й дотепнішу, ніж зазвичай бувають вони в справжньому житті, де часом люди не виправдовують сподівань, покладених на розмову з ними. В уявнім же колі рідних душ усі говорять саме те, що прагнеш від них почути, тож і казати саме те, що хочеться висловити, з ними напрочуд легко. Отак зі своїми невидимими супутниками Енн вийшла з лісу на стежину, що вела до Прихистку Луни саме в ту мить, коли на землю тихо злетіли перші пухнасті сніжинки.

За першим поворотом, під високою лапатою ялиною дівчина зустріла панну Лаванду. Вона була в теплій густо-червоній сукні, голову й плечі її вкривала сріблясто-сіра шовкова хустка.

— Ви наче фея цього лісу, — весело гукнула її Енн.

— Я знала, що ти прийдеш сьогодні, Енн, — відповіла панна Лаванда, радісно поспішаючи їй назустріч. — А нині це подвійна втіха, бо Шарлотти Четвертої немає. У неї захворіла мати й вона поїхала додому. Якби ти не прийшла, мені було б так самотньо, навіть мрії й луна не розрадили б. Ох, Енн, яка ж ти вродлива, — додала вона раптом, поглядаючи вгору на високу струнку дівчину з ніжним рум’янцем на посвіжілих від довгої прогулянки щоках. — Вродлива і юна. Щастя бути сімнадцятилітньою, правда? Я тобі заздрю, — щиро мовила вона.