Люсі Монтгомері - Енн із Ейвонлі

— Ох, — зітхнула Діана, із жалем споглядаючи призахідне сонце. — Мусимо йти, бо смеркне, доки ми дістанемось до Кімбеллів. Ми так гарно провели час, панно Льюїс.

— Ви прийдете до мене знову? — прохально запитала панна Лаванда.

Висока Енн обійняла маленьку господиню Прихистку Луни.

— Неодмінно прийдемо, — пообіцяла вона. — Нарешті ми знайшли вас і будемо зловживати вашою гостинністю. А зараз нам час іти — мусимо «відірватися одне від одного», як каже Пол Ірвінг щоразу, коли приходить до Зелених Дахів.

— Пол Ірвінг? — ледь затремтів голос панни Лаванди. — Хто це? Я не знала, що в Ейвонлі живе хтось із таким прізвищем.

Подумки Енн дорікнула собі за необачність. Вона й не згадала про колишні заручини панни Лаванди, коли в розмові вихопилося ім’я Пола.

— Це мій учень, — обережно пояснила дівчина. — Торік він приїхав з Бостона, а живе у бабусі — пані Ірвінг з-над узбережжя.

— Син Стівена Ірвінга? — запитала панна Лаванда, схиляючись і ховаючи лице над клумбою із квітами, що на їхню честь була названа.

— Так.

— Я подарую вам по букету лаванди, дівчата, — весело мовила панна Лаванда, начеб і не розчувши відповіді на своє запитання. — Яка це гарна й духмяна квітка, правда? Моя мама завжди любила ці квіти. Це вона їх тут висадила, колись давно. І тато теж любив, тому й назвав мене Лавандою. Він знався з її братом і приїхав якось в Іст-Графтон, до його батьків. Там побачив його сестру й закохався з першого погляду. Йому відвели кімнату для гостей, де простирадла пахли лавандою, він лежав усю ніч без сну й думав про своє кохання. Він полюбив тоді аромат лаванди, і тому дав мені таке ім’я. Приходьте до мене ще, не забувайте. Ми чекатимемо — Шарлотта Четверта і я.

Вона відчинила їм хвіртку під ялинами, ураз мовби змарнівши й постарівши. Її лице вже не світилося щастям, і хоч прощальна усмішка чарувала незмінною юністю, та озирнувшись від першого ж повороту на стежині, дівчата побачили її на старій кам’яній лаві в саду під осокором. Панна Лаванда сиділа, втомлено схиливши голову на руку.

— Вона дуже самотня, — тихенько проказала Діана. — Треба частіше до неї приходити.

— Я думаю, батьки дали їй саме те єдине ім’я, що так бездоганно їй пасує, — відповіла Енн. — Якби вони були настільки сліпі, що назвали б її Елізабет, Неллі чи Мюрієль, її однаково всі кликали б Лавандою. Це чудове ім’я, що нагадує старомодні витончені компліменти та «єдвабні шати». [16] Натяк на однойменний роман шотландського письменника Вільяма Блека (1841–1898). А моє пахне лише хлібом з маслом, шиттям та хатньою працею.

— О ні, — заперечила Діана. — Мені твоє ім’я видається статечним і гідним справжньої королеви. Та навіть якби тебе звали Керенгаппух — я любила б і це ім’я. Бо лиш ми самі робимо власні імена розкішними чи потворними. Колись я любила ім’я Герті, і Джозі теж, та відколи знаю Герті й Джозі Пай, вони для мене стали нестерпно бридкі.

— Яка прекрасна думка, Діано, — захоплено мовила Енн, — жити, щоб прикрашати власне ім’я, навіть коли саме воно й негарне. Щоб для людей воно означало щось приємне й чудове, і вони вже ніколи не думали про саме це ім’я. Дякую тобі, Діано.

— То ви пили чай у Лаванди Льюїс? — поцікавилася Марілла наступного дня за сніданком. — Яка вона тепер? Я вже п’ятнадцять років її не бачила. Востаннє то було в графтонській церкві. Мабуть, вона сильно змінилася. Деві Кіт, коли хочеш узяти щось, а дотягтися не можеш — попроси, хай тобі подадуть, не лягай на стіл. Чи колись ти бачив, щоб Пол Ірвінг так поводився в нас у гостях?

— Але в нього руки довші за мої, — буркнув Деві. — Бо вони в нього росли аж одинадцять років, а в мене тільки сім. І ще я попросив, чесно-чесно , але ви розмовляли собі з Енн і не чули, що я кажу. А ще Пол завжди приходить сюди тільки на чай, а тоді легко бути чемним, бо він і вполовину не такий голодний, як за сніданком. Так страшно багато часу минає від вечері до сніданку. До того ж, Енн, оця ложка зовсім не більша, ніж торік, а я сам — оно який більший.

— Я, певна річ, не знаю, яка була тоді панна Лаванда, та навряд чи вона дуже змінилася, — відповіла Енн, давши Деві дві ложки кленового сиропу, щоб заспокоїти його. — Коси в неї сніжно-білі, та лице свіже, як у дівчини, і такі милі карі очі — на колір, мов дерева в лісі з іскорками сонячних променів. А голос її нагадує білий атлас, і сміхотливий струмок, і чарівні дзвіночки — усе разом.

— Замолоду її вважали красунею, — мовила Марілла. — Ми не були з нею добре знайомі, але мені вона подобалася… хоч і тоді вже дехто казав, що вона дивакувата. Деві, коли ще раз таке побачу, їстимеш сам, після всіх, як француз.