Люсі Монтгомері - Енн із Ейвонлі

Вересень стиха перейшов у багряно-золотий благодатний жовтень. Якось надвечір у п’ятницю до Зелених Дахів зайшла Діана.

— Енн, я сьогодні одержала лист від Елли Кімбелл. Вона запрошує нас завтра на чаювання — познайомитися з ЇЇ кузиною, Ірен Трент, яка приїхала із Шарлоттауна. Але наші коні завтра зайняті, і ваш поні кульгає, тож… мабуть, нікуди ми й не поїдемо.

— То ходімо пішки, — запропонувала Енн. — Якщо йти через ліс — вийдемо на вест-графтонську дорогу якраз неподалік від ферми Кімбеллів. Це лише чотири милі, а додому пішки йти ми не будемо, бо нас напевне відвезе Олівер Кімбелл. Йому потрібен привід, щоб вислизнути в Ейвонлі до Керрі Слоун, а батько не хоче давати йому коня.

Отож дівчата постановили собі йти пішки й наступного дня вирушили Стежиною Закоханих повз дальні закутки ферми Катбертів. Там і розпочиналася дорога, що вела вглиб густого лісу, де росли вбрані у вогненно-золоті шати буки й клени, мерехтіло сонячне сяйво й усе тонуло в спокійному багряному безруху.

— Рік наче вкляк і молиться в порожньому соборі, налитому різноколірним світлом крізь вітражі, — мрійливо проказала Енн. — Негоже квапитися в такому лісі, правда ж? Так само, як бігати в церкві.

— Та все одно мусимо пришвидшити крок, — зауважила Діана, позирнувши на годинника. — Так чи сяк, а часу в нас небагато.

— Гаразд, я піду швидко, але не проси мене розмовляти, — відповіла Енн, прискорюючи крок. — Я хочу насолодитися красою цього дня. Це мов кубок неземного вина, що піднесли мені до губ — і з кожним кроком я роблю ковток.

Напевно, це «неземне вино» заполонило її так, що на роздоріжжі Енн повернула ліворуч. Їй слід було взяти праворуч, та згодом вона незмінно вважала цю помилку найщасливішою в житті. Дівчата вийшли на безлюдну, порослу травою дорогу, вздовж якої купчилися молоді ялинки.

— Де це ми? — спантеличено вигукнула Діана. — Це не вест-графтонська дорога.

— Ні, це головна дорога до Міддл-Графтона, — відказала присоромлена Енн. — Мабуть, я не туди повернула на роздоріжжі. Хтозна-де ми опинилися, але звідси до обійстя Кімбеллів, мабуть, іще милі зо три.

— Тоді ми будемо там чи не о п’ятій, бо зараз уже пів на п’яту, — розпачливо мовила Діана, вкотре позираючи на годинника. — Доки ми прийдемо, вони встигнуть випити чай і муситимуть знов накривати на стіл.

— Може, вертаймося додому? — зніяковіло запропонувала Енн. Проте Діана, поміркувавши, заперечила:

— Ні, коли вже зайшли так далеко — ходімо, проведемо в них вечір.

Та за кілька ярдів вони натрапили на нове роздоріжжя.

— Куди нам тепер? — засумнівалася Діана.

Енн похитала головою.

— Не знаю, але схибити ще раз ми не можемо. Ось хвіртка, а за нею стежка біжить прямісінько в ліс. Там десь має стояти будинок. Ходімо, спитаємо дорогу.

— Як тут романтично, — мовила Діана, петляючи стежкою поряд з Енн. Бігла та стежка між старезних ялиць, які, сплітаючись гілками, оповивали все попід собою незмінним мороком, де не могло рости ніщо, крім моху. Обабіч неї виднілася лиш бура лісова земля, що її подеколи навскіс торкалися сонячні промені. Усе тут було застигле, непорушне й мовби таке несказанно далеке від світу з усіма його турботами.

— У мене таке відчуття, що ми йдемо крізь зачаклований ліс, — прошепотіла Енн. — Як ти гадаєш, Діано, ми знайдемо потім шлях назад, у реальний світ? А тут повинен бути замок, у якому чарівним сном спить принцеса.

За наступним же поворотом вигулькнув перед ними, звісно, не замок, а будиночок, що здавався не меншою дивовижею в цій провінції, де охайні дерев’яні ферми були схожі одна на одну, мов дві краплі води. Уздрівши його, Енн заклякла, приголомшена, Діана ж вигукнула:

— О, я знаю, де ми! Це кам’яничка панни Лаванди Льюїс, вона буцімто кличе її Прихистком Луни. Я багато про неї чула, але досі жодного разу тут не була. Хіба не романтичне місце?

— Наймиліше, найпрекрасніше місце з усіх, що я бачила й навіть уявляла, — захоплено мовила Енн. — Мовби з казки чи з дивовижного сну.

Кам’яничка була низенька, побудована з нерівного морського пісковику, у її гостроверхому даху видніли два віконця з дерев’яними дашками та два великі комини. Стіни її всуціль заросли пишним, густим плющем, якому легко було звиватися по шорстких брилах. Осінні приморозки вже забарвили його в розкішні відтінки бронзи та червоного вина.

Перед будиночком простягнувся сад, до якого й вела стежина від хвіртки, де стояли дівчата. З одного боку він прилягав до будинку, із трьох інших був оточений старою кам’яною огорожею, зусібіч порослою травою, мохом і папороттю, аж нагадувала вона височенький зелений горбочок. Праворуч і ліворуч над нею ялиці розпросторювали гілки, мов долоні, унизу пролягав невеличкий свіжоскошений конюшиновий лужок, що тягнувся аж до блакитного вигину річки Графтон. Жодного дому чи розчищеної ділянки під ферму довкруж не було видно — лише долини й пагорби, засаджені молодими пухнастими сосонками.