Люсі Монтгомері - Енн із Ейвонлі

У Діани майнула думка, що панну Лаванду недарма кличуть химерною. Треба ж таке — сорокап’ятилітня жінка, мов дівчисько, бавиться в гості! Проте в Енн зблиснули очі й вона радісно вигукнула:

— О, ви теж любите все уявляти!

Почувши це «теж», панна Лаванда зрозуміла, що перед нею «рідна душа».

— Так, — рішуче зізналася вона. — Хоч це й дивно в мої літа. Але яка користь із буття незалежною старою панною, коли не можна втнути дурницю, якщо хочеться й нікого це не кривдить? Людина мусить чимось тішитися. Часом я думаю, що не змогла б жити без таких забав. Хоч рідко хто мене й заскочить із ними, а Шарлотта Четверта нікому не розповідає. Але сьогодні ви мене заскочили, — то я рада, бо маю справжнє товариство, і стіл до чаю накритий. Пройдіть, будь ласка, до кімнати для гостей і зніміть капелюхи. А я побіжу на кухню — гляну, чи Шарлотта Четверта зняла чайник з вогню. Вона хороша дівчинка, але чайника ніколи не знімає.

І сповнена гостинності панна Лаванда вибігла до кухні, а дівчата піднялися до гостьової кімнати, білосніжної, як і двері до неї, налитої світлом, що соталося крізь поросле плющем віконце, — кімнати, де мали б, як висловилася Енн, «розквітати щасливі сни».

— Дивовижна пригода, еге ж? — мовила Діана. — Яка вона чудова, ця панна Лаванда, хай навіть і трошечки дивна. Зовсім не схожа на стару панну.

— Вона — як музика в людській подобі, — відповіла Енн.

Дівчата спустилися вниз. Панна Лаванда несла до столу чайник, за нею дріботіла щаслива Шарлотта Четверта з тарелем свіженького печива в руках.

— А тепер скажіть мені, як вас звуть, — поцікавилася панна Лаванда. — Я дуже рада, що маю в гостях дівчат. Люблю молодь. З нею так легко уявляти, буцім я й сама ще зовсім юна. Так гірко, — ледь спохмурніла вона, — згадувати, що я вже стара. Отож, ви — просто для зручності — Діана Баррі? Та Енн Ширлі? Можна, я вдаватиму, що ми знайомі вже сотню років, і буду кликати вас Енн та Діаною?

— Звісно, так, — хором відказали дівчата.

— Тоді сідайте зручненько і їжте, — щиро запросила їх панна Лаванда. — Шарлотто, сядь скраєчку й розріж курку. Як добре, що я спекла бісквіт і пончики. Дурниця була, звісно, робити це для уявних гостей. Шарлотта Четверта собі так і подумала, правда, Шарлотто? Але бачиш, як добре все вийшло. Воно б не пропало, певна річ, бо ми з Шарлоттою Четвертою з’їли б усе за день чи два, але бісквіт — не з тих речей, які краще смакують із часом.

То був пам’ятний, веселий обід, а коли він закінчився, усі вийшли в сад, що тонув у розкішному призахідному сяєві.

— Як у вас тут гарно, — мовила Діана, захоплено роззираючись довкола.

— А чому ви кличете свій дім Прихистком Луни? — запитала Енн.

— Шарлотто, — звеліла панна Лаванда, — принеси-но сюди бляшаний ріжок, що висить над полицею з годинником.

Шарлотта Четверта вистрибом подалася геть і повернулася з ріжком.

— Дмухни, Шарлотто, — наказала панна Лаванда.

Шарлотта дмухнула, видобувши з ріжка гучний пронизливий звук. Якусь мить після того було тихо — а тоді ліс за річкою озвався розсипом чарівних відлунь — ніжних, летких, сріблистих — мовби всі ельфи сурмили у своїй країні на захід сонця. Енн і Діана захоплено скрикнули.

— А тепер смійся, Шарлотто, смійся гучно.

Шарлотта, яка б слухалася, вочевидь, і тоді, коли панна Лаванда звеліла їй постояти на голові, вистрибнула на кам’яну лаву й голосно, щиро засміялася. І знову багряний ліс та порослий соснами берег річки озвалися відлуннями, як ніби ціле юрмисько ельфів передражнювало її сміх.

— Усім подобається моя луна, — похвалилася панна Лаванда так, мовби луна була її особистою власністю. — Я й сама її люблю. З неї пречудове товариство — якщо тільки мати уяву. Ми часто сидимо тут тихими вечорами — я й Шарлотта Четверта — і бавимося з нею. Шарлотто, віднеси ріжок і повісь гарненько на місце.

— Чому ви кличете її Шарлоттою Четвертою? — спитала Діана, замалим не вмираючи від цікавості.

— Просто, щоб подумки не плутати з іншими Шарлоттами, — серйозно відповіла панна Лаванда. — Вони всі такі схожі, що я й відрізнити їх не годна. Її насправді звуть не Шарлоттою, а… не згадаю… як же? Здається , Леонорою. Так, Леонорою! Бачте, у чому річ: коли десять років тому померла моя мати, я не могла тут бути сама, і грошей не мала, щоб платити дорослій наймичці. Ото й узяла малу Шарлотту Бомен — вона тут поралася, а я годувала її й одягала. Її справді звали Шарлоттою — то була Шарлотта Перша. Їй тоді було тринадцять. А в шістнадцять вона поїхала до Бостона, щоб там влаштуватися краще. До мене перейшла її сестра, Джульетта, — мабуть, пані Бомен мала слабкість до пишних імен, — але вона страшенно нагадувала Шарлотту, то я її так і кликала. Вона не заперечувала, і я вже й не намагалася згадати її справжнє ім’я. То була Шарлотта Друга, а коли вона поїхала, прийшла Евеліна і стала Шарлоттою Третьою. Тепер маю Шарлотту Четверту, але й вона в шістнадцять років — а зараз їй чотирнадцять — поїде собі до Бостона. Хтозна, що я тоді робитиму. Шарлотта Четверта — найменша з Боменів. І найкраща. Всі інші Шарлотти постійно демонстрували, що вважають мої забави дурницями, а Шарлотта Четверта ніколи цього не робить, хай навіть і вважає так само. Але мені байдуже, що думають про мене люди, коли не дають цього знати.