Люсі Монтгомері - Енн із Ейвонлі

Майже всі розмови між Енн і Маріллою, що відбувалися в присутності двійнят, були пересипані подібними зауваженнями й докорами, зверненими до Деві. Цього разу, хай як прикро зізнаватися в такому, неспроможний зібрати останні краплі сиропу ложкою, хлопчик спростив собі завдання, вхопивши тарілку обома руками й заходившись вилизувати її рожевим язичком. Енн глянула на нього так перелякано, що маленький грішник, почервонівши, напівприсоромлено, напівзухвало заявив:

— Бо так нічого не пропадає.

— Тих, хто несхожий на інших, завжди вважають диваками, — відповіла Енн. — А панна Лаванда таки ні на кого не схожа, хоч і важко сказати, чим саме. Може, тим, що вона — з тих людей, які ніколи не старіють?

— Кожна людина мусить старіти з його власним поколінням, — заперечила Марілла, доволі недбало вживаючи займенники. — А коли ні — то усім буде зле. Я думаю, Лаванда Льюїс геть віддалилася від життя. Вона жила там самотою, доки всі про неї забули. Та її кам’яничка — один з найстаріших будинків на острові. Її ще вісімдесят років тому звів старий пан Льюїс, коли приїхав з Англії. Деві, не штовхай Дору попід лікоть! Я все бачила. І не вдавай, наче ти не винен. Що це коїться з тобою нині?

— Може, я з лівої ноги встав, — припустив Деві. — Мілті Болтер каже, що тоді ввесь день у тебе все летітиме шкереберть. Йому так бабуся сказала. Але чому з лівої ноги? І що робити, коли ліжко стоїть правим боком до стіни? Скажіть, я хочу знати.

— Мені завжди було цікаво, що сталося між Стівеном Ірвінгом та Лавандою Льюїс, — вела далі Марілла, не звертаючи уваги на Деві. — Адже вони були заручені двадцять п’ять років тому, а потім розірвали стосунки. І хтозна, у чім там річ, але щось відбулося, напевно, жахливе, бо він поїхав до Штатів і відтоді більше не приїздив додому.

— А може, нічого жахливого й не сталося. Дрібниці часто завдають нам більшого клопоту, ніж серйозні й важливі речі, — відповіла Енн із раптовою проникливістю, якої не замінить жоден життєвий досвід. — Марілло, не кажіть, будь ласка, пані Лінд, що я ходила до панни Лаванди. Вона почне розпитувати, а я не хочу відповідати… і певна, що й панна Лаванда теж не хотіла б цього.

— О, Рейчел неодмінно зацікавилася б, — кивнула Марілла, — хоч зараз їй і нема коли втручатися в чужі справи. Томас хворіє, і вона майже не виходить, та й важко їй, бо, здається, вона й не вірить уже, що він одужає. Якщо із ним щось станеться, Рейчел буде геть самотня, бо всі діти виїхали на захід, окрім Елізи, чоловіка якої вона недолюблює.

— Рейчел каже: якби Томас виявив силу волі, то враз одужав би. Але яка в тім користь? Горбатого могила виправить, — продовжувала Марілла. — Томас Лінд зроду-віку не мав сили волі. Замолоду слухався матері, після одруження — Рейчел. Дивно, як він наважився захворіти без її дозволу. Проте не можна так казати. Рейчел була йому доброю жінкою. Без неї він напевне нічого б у житті не досяг. Коли вже й судилося бути підкаблучником, то добре, що йому дісталася така тямуща й розумна дружина, як вона. Проте Томас і не опирався, принаймні так йому не доводилося приймати жодних важливих рішень. Деві, не крутися як в’юн.

— Але мені нема чого робити, — запхинькав Деві. — Їсти більше не можу, а дивитися, як ви з Енн їсте — дуже страшно нудно.

— Ну то йдіть із Дорою надвір і погодуйте курей, — відказала Марілла. — Тільки дивись мені — не скуби білого когута за хвіст.

— Але мені потрібне пір’я, коли ми бавимося в індіанців, — посмутнів Деві. — Мілті Болтер так приндиться, бо йому пір’я мати віддала, коли зарізала їхнього старого білого індика. Ви теж могли б мені дати хоч трошечки. У того білого когута пір’я оно як багато.

— Візьми на горищі старий віничок для пороху, — сказала Енн, — а я тобі його пофарбую червоним, жовтим і зеленим.

— Зіпсуєш хлопця, — буркнула Марілла, коли Деві, сяючи від щастя, вибіг слідом за своєю статечною сестрою надвір. Марілла багато чого засвоїла впродовж останніх шести років, та все ж не могла позбутися думки, що дитячим бажанням потурати безперечно шкідливо.

— Усі його однокласники мають пера для гри в індіанців, то Деві й собі хоче, — відповіла Енн. — Я добре знаю, як воно. Ніколи не забуду, як мені хотілося пишних рукавів, коли в інших дівчат вони були. А Деві я не боюся зіпсувати, навпаки — його поведінка стає щодень ліпша. Згадайте, який він був, коли приїхав сюди рік тому.

— Еге ж, тепер, як пішов до школи, він уже не такий шибеник, — визнала Марілла. — Певно, бешкетує там з іншими хлопцями. Але дивно, чому не пише Річард Кіт. Останній лист від нього був у травні.