Люсі Монтгомері - Енн із Ейвонлі

— Але ж і вам у серці сімнадцять, — усміхнулася Енн.

— Ні, я стара… чи радше середнього віку, а це ще гірше, — зітхнула панна Лаванда. — Часом я можу уявити, що це не так, але здебільшого — ні. І усвідомлюю сумну істину, і не можу з нею примиритися, як більшість жінок. Та й не хочу миритися — ще відколи помітила першу свою сивину. Не вдавай, що розумієш мене, Енн, бо цього не збагнути сімнадцятилітній. Але зараз я сама уявлю, що мені теж сімнадцять. Тепер, коли ти тут, це буде легко. Ти завжди приносиш сюди юність — найцінніший дарунок для мене. Який веселий буде в нас вечір! Але спершу чай. Що ти хочеш до чаю? Буде все, чого душа запрагне.

Того вечора будиночок сповнював щасливий гомін. Там готували різноманітні ласощі, бенкетували, сміялися й фантазували — панна Лаванда й Енн поводилися геть не так, як то личило гідній сорокап’ятилітній дамі та поважній, статечній шкільній учительці. Потім, утомлені, вони посідали на килим перед каміном у вітальні, котру тьмяно освітлювали хіба відблиски полум’я; де розливався аромат трояндових пелюсток, що лежали у відімкненій скринці на полиці. Надворі здійнявся вітер, стогнучи й зітхаючи, він бився у стіни будинку, і тихо стукав у вікна сніг, мовби сотні духів негоди просили дозволу увійти в дім.

— Добре, що ти зі мною, Енн, — мовила панна Лаванда, надкусуючи цукерку. — Якби не ти, мені було б сумно, дуже сумно… то був би нестерпний, чорний сум. Мрії та уява рятують хіба сонячного погожого дня, а коли темно та падає сніг, вони вже не тішать. Тоді хочеться справжнього життя. Але ти не розумієш — цього не збагнути сімнадцятилітній. У сімнадцять ти тішишся мріям, бо віриш, що колись вони здійсняться. Коли мені було сімнадцять, Енн, я й не думала, що в сорок п’ять буду сивою старою панною, котра має в житті лише фантазії.

— Хіба ж ви стара панна? — усміхнулася Енн сумним карим очам панни Лаванди. — Адже ними народжуються , а не стають.

— Одні народжуються, інші домагаються цього статусу, а ще дехто до нього змушений, — і собі всміхнулася панна Лаванда.

— Тоді ви, мабуть, його домоглися, — засміялася Енн, — і зробили це так елегантно, що якби всі старі панни були такі, як ви — скоро б вони увійшли в моду.

— Я завжди все роблю якнайкраще, — задумливо відказала панна Лаванда, — тож коли вже судилося мені вік дівувати, я вирішила бути дуже милою старою панною. Мене вважають дивачкою, та це лише тому, що я чиню на свій розсуд і поводжуся не так, як того вимагає, на чиюсь думку, мій статус. Енн, тобі хто-небудь розповідав про мене й Стівена Ірвінга?

— Так, — відверто мовила Енн. — Я чула, що колись ви були заручені.

— Так, були… двадцять п’ять років тому. Майже ціле життя. Навесні ми мали побратися. Я вже пошила весільну сукню, хоч про це й не знав ніхто, крім моєї матері й Стівена. Можна сказати, що ми з ним ледь не все життя були заручені. Стівен у дитинстві часто гостював у нас разом з мамою, і коли вони прийшли щойно вдруге — йому було дев’ять, а мені шість — він відразу сказав, гуляючи зі мною в саду, буцім одружиться зі мною, коли виросте. Пригадую, я тоді відповіла: «Спасибі», а коли він пішов, урочисто заявила мамі, що мені тепер наче гора з пліч упала, бо вже можна не боятися, що я лишуся старою панною. Бідолашна мама, як вона сміялася!

— Що ж тоді сталося? — спитала Енн, затамувавши подих.

— Звичайнісінька дурна й банальна сварка. Така банальна, що, уяви собі, я навіть не згадаю, із чого все почалося і хто винен більше. Почав її Стівен, та мабуть, я підбурила його — бездумно, зопалу. Адже в нього були суперники. Я була марнославна кокетка, то й вирішила трохи його піддражнити. А він бо так легко ображався. Ми розійшлися в гніві, та я думала, що все налагодиться. І так би й сталося, якби він не повернувся надто рано. Як не соромно це визнавати, люба Енн, — стишила голос панна Лаванда, мовби наважуючись зізнатися в схильності вбивати людей, — та я страшенно вередлива. І не всміхайся так, бо це правда. І тоді я образилася, а Стівен повернувся, коли мені ще не попустило. Я не слухала його й не приймала вибачень — і він пішов назавжди. Надто гордий був, щоб вертатися вдруге. І я образилася вже за те, що він не приходив. Могла б його покликати, та не наважилась. Я була горда — так само, як він; а гордість укупі з вередливістю — то погане поєднання, Енн. І все ж більше я не могла нікого покохати — та й не хотіла. Я радше тисячу років прожила б самотою, ніж вийшла за когось, окрім Стівена Ірвінга. Зараз це все видається сном. Як співчутливо ти дивишся на мене, Енн — так дивляться лише в сімнадцять. Але все не так погано, як здається. Я щаслива і вдоволена собою людина — попри розбите серце… так, воно розбилося, коли я втратила надію, що Стівен повернеться. Та насправді, Енн, розбите серце — то геть не так жахливо, як може здатися із книжок. Воно схоже на хворий зуб, хоча це й неромантичне порівняння. Часом він болить нестерпно, і вночі не можеш заснути… а поміж тим можна тішитися життям, мріями, відлуннями й цукерками — так, мовби нічого й не було. Але ти розчарована. Я вже не така цікава, як була ще кілька хвилин тому, коли ти бачила в мені лиш одвічну жертву гірких спогадів, що мужньо ховає їх під маскою веселощів. Проте найгірше — чи то найкраще в житті, Енн, — це те, що воно не дасть тобі повсякчас журитися, а щораз нестиме тобі мир і щастя, навіть коли сама ти й вирішиш до кінця своїх днів упиватися романтичним стражданням. Які смачні цукерки, правда? Я вже забагато з’їла, боюся, чи мені це не зашкодить, але я б їх їла без кінця.