Люсі Монтгомері - Енн із Ейвонлі

— Дядько Ейб справді пророкував бурю цієї весни, — мовив Гілберт, — та невже ти віриш, що пан Гаррісон залицяється до Ізабелли Ендрюс?

— Ні, — засміялася Енн, — він напевне їздить грати в шашки з паном Гармоном Ендрюсом, але пані Лінд каже, що Ізабелла надто вже весела цієї весни, тож, мабуть, збирається заміж.

Бідолашного старенького дядечка Ейба стаття дуже обурила, позаяк він уважав, що той «Оглядач» з нього глузує. Тепер він люто заперечував, буцім указав якусь точну дату для своєї бурі, та ніхто йому не вірив.

Життя в Ейвонлі минало спокійно й неквапно. «Вдосконалювачі» відзначили День деревонасадження — кожен із них висадив, чи принаймні мав висадити п’ять декоративних дерев. Їхня Спілка розширилася вже до сорока членів, отож і нових дерев у селі постало аж двісті. На рудуватих полях зеленіли вівси, яблуневі сади простягли понад фермами квітуче гілля, а Снігова Королева стояла, мов наречена в білій сукні, чекаючи на молодого. На ніч Енн відчиняла вікно, і до самісінького ранку лице їй обвівав аромат вишневого цвіту, їй це видавалося дуже поетичним, хоч Марілла була певна, що то неабиякий ризик для життя.

— День подяки треба відзначати навесні, — сказала якось надвечір Енн Маріллі, сидячи на ґанку й слухаючи сріблясто-солодкий хор жаб у ставку. — Так було б краще, ніж у листопаді, коли все довкола спить важким, мертвим сном. Тоді мусиш навмисне пригадувати про вдячність, а в травні не бути вдячним неможливо… бодай за те, що живеш. Я почуваюся так, як, мабуть, почувалася Єва з Адамом у райському саду, доки їх не спіткали прикрощі. Онде трава в долині — зелена чи золота? Мені здається, Марілло, що такий прекрасний день, як нині, коли все квітне й вітри в щасливому шалі не знають, куди дмухати, нічим не гірший за ті, що були в раю.

Обурена Марілла пильно роззирнулася навкруги, воліючи бути певною, що двійнята цього не чули. Саме в цю мить вони вигулькнули з-за будинку.

— Гарно сьогодні пахне, — зауважив Деві, вдоволено принюхуючись і вимахуючи сапкою, що її тримав у брудних руках. Він допіру копирсався на городі. Тієї весни Марілла, щоб спрямувати в корисне русло нестримну жагу Деві длубатися в багнюці, вділила їм із Дорою маленький клаптик землі для городу. Двійнята ревно взялися до праці — кожне у власний спосіб. Дора саджала, сіяла й поливала майбутній урожай на своїй ділянці дбайливо, незворушно й систематично, тож її город уже й зеленів рівними чепурними рядами стебел і паростків. Деві ж працював завзято, хоч і геть нерозсудливо — копав, сапав, поливав і розсаджував так енергійно, що бідолашні зерна не мали жодної змоги зійти й вижити.

— Як справи на городі, Деві? — запитала Енн.

— Повільно трошки, — зітхнув Деві. — Не знаю, чого все так поволі росте. Мілті Болтер каже, буцім це тому, що я саджав свій город уночі при місяці, і від того й уся халепа. Він каже, що ні сіяти, ні колоти свиней, ні стригти чуба, ні геть нічого-нічого важливого не можна робити попід місяцем. А це правда, Енн? Я хочу знати.

— Мабуть, коли не висмикувати рослин із землі щодня й не дивитися, як вони «почуваються на тім боці», вони й ростимуть краще, — підсміхнулася Марілла.

— Я тільки шість їх і висмикнув, — заперечив Деві. — Хотів подивитися, чи є хробаки на коренях. Мілті Болтер каже, що коли не місяць в усьому винен, то хробаки. Але я тільки одного бачив — такого великого й тлустого, і він ще так крутився, а я поклав його на камінь і роздушив лопатою. І знаєте, як він кумедно чвиркнув! Шкода, що більше їх там не було. Дора саджала свій город тоді ж, коли і я, а в неї все так гарно росте. Тому це не місяць винен, — глибокодумно підсумував Деві.

— Погляньте на яблуню, Марілло, — вигукнула Енн. — Вона мов жива — грайливо підхопила довгими гінкими руками рожеву спідницю й змушує нас милуватися нею.

— Це золотий ранет — він завжди так рясно родить, — вдоволено відказала Марілла. — Щедрий урожай восени буде. Добре, бо із цих яблук вдаються смачні пироги.

Проте ні Маріллі, ні Енн, ані комусь іншому з Ейвонлі пекти яблучних пирогів того року не довелося.

Надійшло двадцять третє травня — не по сезону спекотний день, хоч ніхто не відчував цього гостріше за Енн та її маленький вулик учнів, які впрівали в школі над дробами й синтаксисом. Зранку їх обвівав гарячий вітер, по обіді ж він завмер, поступившись місцем важкому, задушливому безруху. О пів на четверту Енн розчула приглушений гуркіт грому, отож негайно й відпустила всіх своїх вихованців, щоб устигли дістатися рідних домівок, перш ніж почнеться гроза.