Люсі Монтгомері - Енн із Ейвонлі

— Дивіться, Марілло, — журливо показала вона їх суворій жінці в ченці й картатому фартусі, що саме йшла до кухонного ґанку з обскубаною куркою в руках, — оце єдині, яких не вибила буря — та й вони скалічені. Шкода — я хотіла віднести на могилу Метью. Він так їх любив.

— Мені теж їх бракуватиме, — зізналася Марілла. — Та чи слід побиватися за ними, коли стільки лиха тут сталося — і збіжжя столочене, і садовина.

— Таж люди знову сіють овес, — утішливо мовила Енн. — А пан Гаррісон каже, що коли з погодою влітку щаститиме, він зійде, хоч і пізній. І моя клумба теж невдовзі розквітне, та… ох, червневих нарцисів не замінить ніщо. І бідолашній Естер Грей нема чого принести. Учора я ходила в її сад, але й там нічогісінько не лишилося. Сумно їй буде без них.

— Енн, такого не можна казати! — суворо урвала її Марілла. — Естер Грей померла тридцять років тому, і душа її на небесах… сподіваюся.

— Так, але все ж я певна, що вона й там згадує про свій сад і любить його, — відповіла Енн. — Хай скільки я лишалася б на небесах, мені радісно було б часом глянути вниз і побачити, як хтось кладе мені квіти на могилу. Якби в мене був сад, як у Естер Грей, то й тридцяти років забракло би, щоб не сумувати за ним — навіть на небесах.

— Дивись, щоб двійнята цього не чули, — кволо запротестувала Марілла, зникаючи з куркою в будинку.

Перш ніж узятися до звичних суботніх обов’язків, Енн заквітчала нарцисами коси й підійшла до хвіртки, де спинилася на мить, ніжачись під червневим сонцем. Світ вертав собі колишню красу, стара мати-природа щосили намагалася одужати після бурі, і хоча для остаточного зцілення їй знадобилося б іще багато місяців, вона вже творила дива.

— Я так би хотіла пробайдикувати ввесь день, — сказала Енн маленькій птасі, яка співала, гойдаючись на вербовій гілці, — проте шкільна вчителька, що, крім усього, допомагає виховувати двійнят, не має права на лінощі. Як гарно ти співаєш, пташатко. Вкладаєш у пісню всі мої почуття краще, ніж я сама б це зробила. А хто це їде до нас?

Дорогою до Зелених Дахів котився поштовий екіпаж. На передній лаві в ньому сиділо двоє людей, на задній стояла велика валіза. Невдовзі Енн упізнала й кучера — ним виявився син начальника станції в Брайт Рівер; пасажирка ж його була нетутешня. Тендітна жінка спритно зіскочила на землю коло хвіртки в ту самісіньку мить, як зупинився кінь. Була вона мила, радше п’ятдесяти, ніж сорока років з лиця, та щоки її рожевіли, чорні очі мерехтіли вогниками, а лискучі темні коси увінчував дивовижний капелюшок, весь розцяцькований квітами й перами. Навіть попри вісім миль, які вона проїхала курною дорогою, одяг її був охайний і чистий, мовби щойно із крамниці.

— Чи тут живе пан Джеймс Гаррісон? — жваво запитала вона.

— Ні, пан Гаррісон живе отам, — відповіла здивована й заскочена Енн.

— Я й подумала, що цей будинок аж надто охайний… надто, щоб тут жив Джеймс, коли тільки він геть не змінився відтоді, як я його знала, — защебетала гостя. — А чи правда, що Джеймс має намір побратися з якоюсь жінкою із цього селища?

— О ні, ні, — вигукнула Енн із таким провинним лицем, що незнайомка глипнула на неї зацікавлено, мовби запідозривши її в матримоніальних планах щодо пана Гаррісона.

— Таж я сама читала в газеті, — наполягала чарівна пані. — Шпальту мені прислала подруга — на це вони завжди готові, — і там понад словами «високоповажний громадянин» було вписано Джеймсове прізвище.

— То був лише жарт, — здушено проказала Енн. — Пан Гаррісон нікого не збирається вести до вінця, запевняю вас.

— Дуже рада це чути, — відповіла рожевощока незнайомка, так само спритно забираючись на своє місце в екіпажі, — бо йому вже випало якось узяти шлюб. Я його дружина. Бачу, ви здивовані. Він тут, напевне, вдавав нежонатого і тільки й знав, що розбивати серця. Так-так, Джеймсе, — рішуче кивнула вона через поле білому будинку, — кінець твоїм веселощам. Я приїхала — хоч і не завдавала б собі клопоту долати такий довгий шлях, якби не була певна, що ти тут утнеш якусь дурницю. Гадаю, — звернулася вона до Енн, — той його папуга лишився так само невиправним богохульником?

— Його папуга… мертвий… здається , — видихнула сердешна Енн, котра в ту мить не мала певності навіть щодо власного імені.

— Мертвий! Тоді все буде добре, — втішилася рожевощока гостя. — Тепер, коли цей птах не стоїть поміж нами, я легко дам раду із Джеймсом.

Із цими загадковими словами вона продовжила свій шлях. Енн тим часом метнулася до кухонних дверей назустріч Маріллі.