Люсі Монтгомері - Енн із Ейвонлі

— Хтозна-яка вона, та панна Лаванда, — боязко мовила Діана, відчиняючи хвіртку в сад. — Кажуть, що дуже химерна.

— Тоді з нею цікаво поспілкуватися, — рішуче відказала Енн. — Химерні люди завжди цікаві, які б не були. Хіба я не казала, що ми вийдемо до чарівного замку? Недарма ж цю стежину зачаклували ельфи.

— Хоч Лаванда Льюїс і не принцеса, — засміялася Діана. — Вона стара панна, їй сорок п’ять і коси в неї вже геть сиві, як я чула.

— То все через закляття, — упевнено проказала Енн. — Серцем вона й дотепер юна і прекрасна. Якби лиш ми знали, як її розчаклувати — панна Лаванда вийшла б нам назустріч така вродлива, осяйна… Та ми не відаємо. Це завжди знає тільки принц, а її принц іще не з’явився. Може, його спіткало фатальне лихо? Але так ніколи не буває в казках.

— Боюся, він уже з’являвся тут і пішов геть багато років тому, — відповіла Діана. — Вона, кажуть, була заручена зі Стівеном Ірвінгом, батьком Пола. Та вони посварилися й відтоді більше не зустрічались.

— Тихо, — застерегла її Енн. — Двері відчинені.

Дівчата спинилися на порозі під заростями в’юнкого плюща й постукали. Зсередини долинули чиїсь швидкі кроки — і перед ними постала чудернацька маленька особа років чотирнадцяти, кирпата, веснянкувата і з таким широким ротом, що він, здавалося, й справді простягався «від вуха до вуха». Дві її довжелезні русяві коси були перев’язані велетенськими синіми бантами.

— Чи вдома панна Льюїс? — запитала Діана.

— Так, мем. Проходьте, мем. Я повідомлю панну Лаванду, мем. Вона нагорі, мем.

Із цими словами маленька покоївка здиміла. Дівчата лишилися у вітальні самі й зацікавлено роззирнулися довкола. Ізсередини дивовижний будиночок приваблював не менше, ніж іззовні.

Стеля в кімнаті була низька, а на двох невеличких квадратних вікнах гойдалися муслінові фіранки. Старомодні, пречудово збережені й доглянуті меблі тішили око. Проте мусимо визнати щиро — найбільшою привабою в кімнаті для двох молодих дівчат, які щойно пройшли чотири милі на свіжому осінньому повітрі, був накритий до чаю стіл із ясно-блакитним порцеляновим сервізом, різноманітними ласощами, прикрашений папороттю, що надавала йому, як висловилася Енн, «святковості».

— Панна Лаванда, напевно, чекає гостей, — прошепотіла вона. — Стіл накритий на шістьох. А яка в неї кумедна покоївка — мов посланець зі світу ельфів. Вона могла би провести нас туди, та мені хочеться побачити панну Лаванду. Але тс-с-с, — ось і вона сама.

Наступної ж миті до них вийшла панна Лаванда Льюїс — і дівчата, забувши від подиву про добрі манери, зачудовано дивилася на неї. Вони гадали побачити звичайнісіньку стару діву — кощаву, із суворо закрученим попелясто-сивим волоссям і в окулярах. Проте жінка, яка постала перед ними, аж ніяк її не нагадувала.

Була вона невисока, з білосніжним густим кучерявим волоссям, ретельно вкладеним в охайні буклі. З-під тих буклів усміхалося їм юне, ще майже зовсім дівоче лице з гарно окресленими вустами, великими лагідними карими очима, рожевим рум’янцем і ямочками — справжніми ямочками на щоках. На панні Лаванді була елегантна сукня із кремового мусліну, уся гаптована блідо-рожевими трояндами — сукня, котра на більшості дам її віку здавалася б сміховинно дитячою, проте їй личила просто бездоганно.

— Шарлотта Четверта сказала, що ви до мене, — пролунав голос панни Лаванди, який так гармонійно доповнював її зовнішність.

— Ми хотіли спитати дорогу до Вест-Графтона, — пояснила Діана. — Маємо запрошення на чай до пана Кімбелла, та в лісі пішли не тією стежкою і вийшли на головну дорогу замість вест-графтонської. Від вашого обійстя нам слід іти ліворуч чи праворуч?

— Ліворуч, — відповіла панна Лаванда, невпевнено глипнувши на святково прибраний стіл. Тоді, мов натхненна раптовою поривчастою рішучістю, вигукнула: — Та, може, ви лишитеся на чай зі мною, тут? Будь ласка, лишайтеся. Доки ви прийдете, у пана Кімбелла вже й мине чаювання. А ми із Шарлоттою Четвертою ласкаво просимо вас.

Діана запитально глянула на Енн.

— Ми лишилися б залюбки, — відповіла та, не вагаючись, бо їй так кортіло щонайбільше дізнатися про цю дивовижну панну Лаванду, — якщо це не завдасть вам клопоту. Ви ж чекаєте інших гостей, правда?

Панна Лаванда знову глипнула на чайний стіл і зашарілася.

— Я знаю, вам це здасться дурницею, — мовила вона. — Бо це справдешня дурниця, і мені буває соромно… хіба тоді, як мене заскочать. Я не чекаю нікого — це лише гра. Бачте, мені було так самотньо. Але сюди майже ніхто не заходить, бо мій дім далеко від дороги. І Шарлотті Четвертій було самотньо. То я вдала, що чекаю гостей. Наготувала все… і стіл накрила… Поставила материн весільний сервіз і вбрала гарну сукню.