Люсі Монтгомері - Енн із Ейвонлі

А після обіду всі пішли гуляти Стежиною Закоханих, Долиною Фіалок та Березовим Шляхом, через Ліс Привидів аж до Джерела Дріад, де, зручно посідавши, провели ще півгодини в розмові. Пані Морган поцікавилася, хто дав таку назву Лісові Привидів, і сміялася до сліз, слухаючи драматичну історію Енн про незабутню мандрівку хащами в чаклунську присмеркову годину.

— Це була насолода для розуму й серця, правда ж? — запитала Енн, коли гості поїхали, а вони з Діаною лишилися самі. — Навіть не знаю, чим я тішилася більше: оповідками пані Морган чи блискучою вродою пані Пендекстер. І ми значно краще провели час, ніж якби мусили заздалегідь готуватися до їхнього приїзду й оздоблювати стіл. Лишайся, Діано, поговоримо про все за чаєм.

— Прісцилла каже, що зовиця пані Пендекстер заміжня за англійським графом, і все одно вона попросила ще сливового варення, — сказала Діана так, наче то були два незіставні факти.

— Смію припустити, що навіть сам англійський граф не відвернув би свого аристократичного носа від сливового варення Марілли, — гордо заявила Енн.

Увечері, розказуючи про події того дня Маріллі, Енн не згадала прикрості, що спіткала її ніс, однак рідину від ластовиння вилила за вікно.

— Більше ніколи не робитиму таких речей, — мовила дівчина з похмурою рішучістю. — Вони корисні для обачних, поміркованих людей. Але тому, хто, як я, приречений на повсякчасні помилки, це означає випробовувати долю.

Розпочався новий навчальний рік, і Енн повернулася до роботи — з меншою кількістю теорій і помітно більшим досвідом. У школі з’явилося кілька нових учнів — круглооких шести- й семиліток, які щойно вирушали в мандрівку до світу чудес. Були серед них і Деві з Дорою. Деві сидів за партою з Мілті Болтером, який ходив до школи вже торік і новачком у цьому світі не був. Дора ще в недільній школі уклала угоду про союз із Лілі Слоун, проте першого дня Лілі до школи не прийшла — отож Дора була тимчасово приписана до Мірабел Коттон, що мала вже десять років і видавалася їй однією зі «старших дівчат».

— Мені подобається школа, — казав Деві надвечір Маріллі. — Ви говорили, що тяжко мені буде сидіти чемно, і воно й справді так було… я бачу, ви часто кажете таке слушне. Але я міг метляти ногами під партою, і це дуже помагало. Як добре, коли є стільки хлопців і можна бавитися. Я сиджу з Мілті Болтером, він хороший. Мілті вищий за мене, але я ширший. Добре сидіти на задній лаві, але там усе одно не вийде сидіти, поки ноги не діставатимуть до землі. А ще Мілті намалював на своїй дошці Енн, і вона вийшла страшно жахлива, і я сказав, що коли він так малюватиме Енн, то я його на перерві віддухопелю. Спершу я хотів сам його намалювати, з рогами й хвостом, але подумав, що це скривдить його почуття, а Енн каже, що чужих почуттів кривдити не можна. Це, мабуть, жахливо, коли тобі кривдять почуття. Тому, коли вже треба щось робити, краще когось відлупцювати, ніж кривдити почуття. І Мілті сказав, що він мене не боїться, але може поступитися й назвати малюнок інакше. Він стер ім’я Енн, а замість нього написав — «Барбара Шоу». Мілті її не любить, бо вона його кличе гарним хлопченятком, а якось навіть погладила по голові.

Дора гордовито заявила, що школа їй сподобалася; проте сиділа вона ще тихіше, ніж зазвичай. Коли ж у сутінках Марілла звеліла їй іти спати, дівчинка рушила неохоче, а тоді зайшлася плачем.

— Я… я боюся, — схлипувала вона. — Я не хочу йти сама в потемках.

— Що це ти вигадуєш? — здивувалася Марілла. — Ти ж усеньке літо ходила спати сама й ніколи не боялася.

Проте Дорин плач не вщухав. Енн лагідно обійняла її й пошепки запитала:

— Розкажи мені, серденько, скажи Енн. Чого ти боїшся?

— Дя… дядька Мірабел Коттон, — плакала Дора. — Вона мені сьогодні в школі розповідала про свою сім’ю. У них майже всі родичі померли, усі дідусі й бабусі, і ще багато дядьків і тіток. Мірабел каже, що це такий звичай у них — помирати, і вона дуже пишається, що в неї стільки мертвих родичів, і розказала мені все: від чого вони померли, і що казали перед смертю, і які були в трунах. І вона каже, що один її дядько ходив довкола будинку вже тоді, як помер і його поховали, і це бачила її мама. Я не боюся всіх інших її родичів, але не можу забути про цього дядька.

Енн поклала Дору до ліжка й посиділа поруч, аж доки та заснула. Наступного дня вона залишила Мірабел Коттон у класі під час перерви й лагідно, але твердо дала їй зрозуміти, що коли вже трапилося їй нещастя мати дядька, який і по власнім похороні тиняється собі навколо будинків, то розповідати про такого ексцентричного пана своїй юній однокласниці — геть погано. Мірабел цей присуд видався надзвичайно жорстоким, бо ж Коттони й так мало чим могли похвалитися. Як же тепер вона підтримає свій шкільний престиж, коли заробляти капітал на сімейному привиді їй заборонено?