Люсі Монтгомері - Енн із Ейвонлі

— Мені… мовби… хтось простягнув місяць із неба…, а я не знаю… що робити з ним, — відказала приголомшена Енн. — Та я не можу радити вам, чи запрошувати пані Рейчел, Марілло. Гадаєте… ви певні… що хочете цього? Пані Лінд — добра жінка й чудова сусідка, проте…

— Проте й вона має свої вади — це ти хочеш сказати? Звісно, має, та мені здається, що легше буде примиритися з ними, ніж бачити, як Рейчел їде з Ейвонлі. Мені її бракуватиме. Вона єдина моя близька подруга, і мені буде важко без неї. Сорок п’ять років ми були сусідками, і жодного разу не посварилися, хоч до цього замалим не дійшло того дня, коли ти кричала на неї за те, що назвала тебе рудою й бридкою. Пам’ятаєш, Енн?

— Так, — присоромлено мовила Енн. — Хіба таке можна забути? Як я тоді ненавиділа сердешну пані Рейчел!

— А потім ще це твоє «вибачення». Лихо було мені з тобою, Енн. Я геть не могла втямити, як бути. Метью розумів тебе краще.

— Метью розумів усе, — відповіла Енн тихенько й лагідно, як завжди говорила про нього.

— Отож, я думаю, можна так усе влаштувати, що ми з Рейчел не будемо заважати одна одній. Я завжди вважала, що єдина причина, з якої дві жінки не можуть дійти згоди в однім домі — це спільна кухня, де кожна хоче порядкувати по-своєму. Тому, якщо Рейчел переїде до мене, я віддам їй спальню на північнім піддашші й гостьову кімнату — ми ж нею так чи так не користуємося. Там вона облаштує собі кухню, поставить плиту й власні меблі, буде їй зручно й від мене вона не залежатиме. На прожиття їй, звісно, вистачить — діти про це подбають. Усе, що я дам їй — це дім. Так, Енн, можу сказати: мені ця думка що далі, то більше подобається.

— То запросіть її, — зраділа Енн. — Мені теж буде сумно тут без пані Рейчел.

— А тоді, — продовжувала Марілла, — ти зможеш поїхати до коледжу. Я буду не самотня, та й Рейчел зробить для двійнят те, чого я не можу. Не бачу причин тобі відмовлятися від навчання.

Того вечора Енн довго міркувала, сидячи при вікні у своїй кімнаті. Радість і сум боролися в її серці. Так несподівано, так раптово підійшла вона до повороту на шляху, а за ним чекав її коледж і сотні райдужних надій та марень… хоч ясно розуміла вона й те, що доведеться лишити позаду стільки приємних і милих серцю речей: усі прості щоденні обов’язки й зацікавлення, що полюбилися їй упродовж останніх двох років, які вона так натхненно оточувала ореолом краси і щастя. Їй доведеться піти зі школи, а вона ж любила всіх своїх учнів, навіть ледачих і нетямущих. Сама лише думка про Пола Ірвінга змушувала її сумніватися — чи так уже був їй потрібен той Редмонд.

— За ці два роки я пустила тут багато корінців, — мовила Енн, звертаючись до місяця, — і звісно, відриватися від них буде боляче. Але, напевно, краще мені все ж поїхати, та й Марілла каже, що не бачить причин відмовлятися. Мушу дістати з комірчини свої честолюбні наміри й здмухнути з них пилюку.

Наступного ж дня Енн подала заяву про звільнення зі школи, а пані Рейчел, після відвертої розмови з Маріллою, прийняла запрошення оселитися в Зелених Дахах. Втім, вона заявила про бажання на літо лишитися у власному домі, позаяк ферму належало продати аж восени, а доти все узгодити й завершити безліч приготувань.

— Ніколи не думала, що житиму так далеко від дороги, — зітхнула пані Рейчел сама до себе, — та зрештою, Зелені Дахи вже не такі відлюдні, як колись. Енн має стільки друзів, і двійнята приносять туди життя. Та хай там що — я радше житиму на дні колодязя, ніж поїду геть з Ейвонлі.

Новини ці враз поширилися по всьому селі, і навіть приїзд пані Гаррісон мусив поступитися їм першістю з-між найбільш обговорюваних ейвонлійських чуток. Люди розсудливо хитали головами, вважаючи недалекоглядністю бажання Марілли поселити в себе пані Рейчел. Усім здавалося, що вони не зживуться під одним дахом — кожна зі своїми звичками, яких не хотіла зрікатися, тож звідусіль лунали безрадісні, песимістичні прогнози. Проте ні Марілли, ні пані Лінд вони не турбували. Обидві вони чітко усвідомлювали нові взаємні права й обов’язки, і мали намір несхитно триматися свого рішення.

— Я не втручатимуся у твої справи, а ти в мої, — рішучо заявила пані Лінд. — Щодо двійнят — радо зроблю для них усе, що зможу, тільки на запитання Деві не відповідатиму, будьте певні. Я не енциклопедія й не адвокат з Філадельфії. Тут нам бракуватиме Енн.

— Її відповіді часом були не менш дивні, аніж запитання Деві, — сухо відказала Марілла. — Двійнята сумуватимуть без неї, певна річ, та не можна жертвувати її майбутнім задля цікавості хлопчика. Коли він про щось запитує, а я не знаю відповіді, то кажу, що дітей має бути видно, але не чути. Так виховували мене саму, і мені цей метод видається незгіршим за всі новомодні теорії щодо виховання.