Люсі Монтгомері - Енн із Ейвонлі

— Та все ж і Енн своїми методами досягла успіху з Деві, — всміхнулася пані Лінд. — Він геть змінився, будьте певні.

— Він гарний хлопчина, — погодилася Марілла. — Я й не думала, що так полюблю цих дітей. Деві таке серденько… та й Дора мила дівчинка, хоча й дещо… дещо…

— Безбарвна? Так, — кивнула пані Рейчел. — Вона мов книжка, де всі сторінки однакові. З неї буде надійна, розумна жінка — та вона не з тих, хто перевертає світ. З такими людьми зручно мати справу, хоч і не так цікаво, як з рештою.

Гілберт Блайт був єдиним з ейвонлійців, кого щиро втішила новина про звільнення Енн зі школи. Для всіх її учнів то було справдешнє лихо. Анетта Белл, вертаючись додому, всю дорогу ридала. Ентоні Пай рішучо й безпричинно відлупцював двох інших хлопців, щоб дати вихід своїм почуттям. Барбара Шоу проплакала цілу ніч. Пол Ірвінг категорично заявив бабусі, що впродовж цілого тижня не з’їсть жодної ложки каші.

— Я не можу, бабусю, — сказав він. — І не знаю, чи здужаю їсти бодай щось . У мене в горлі мовби величезний клубок застряг. Я плакав би дорогою зі школи, якби Джейк Доннелл не дивився на мене. Поплачу в ліжку — адже завтра ніхто не помітить цього в моїх очах? Це буде таке полегшення. Та все одно я не зможу їсти кашу. Всіх своїх сил я докладатиму, щоб утішитися в нещасті, тож на кашу вже нічого не лишиться. Ох, бабусю, що ж мені робити, коли дорога моя вчителька піде від нас? Мілті Болтер хоче битися об заклад, що новою вчителькою буде Джейн Ендрюс. Панна Ендрюс, може, теж хороша. Але вона не розумітиме всього так, як панна Ширлі.

Діана теж дивилася в майбутнє з песимізмом.

— Тут буде так самотньо взимку, — зітхнула вона якось надвечір, коли невагоме, сріблисте місячне сяйво линуло крізь вишневі гілки в кімнатку на східнім піддашші, де розмовляли дівчата: Енн — сидячи в кріслі-гойдалці біля вікна, Діана — примостившись на ліжку по-турецькому. — Ви з Гілбертом поїдете… і Аллани теж. Пана Аллана кличуть до Шарлоттауна, і звісно ж, він погодиться. Так гірко. Цілу зиму в нас не буде свого пастора, і доведеться слухати випробувальні проповіді — одну за іншою, а з них половина буде нуднючих.

— Сподіваюся, пана Бакстера з Іст-Графтона до нас не виберуть, — рішучо відказала Енн. — Він хоче на це місце, та проповіді в нього такі гнітючі. Пан Белл каже, що він священик старої школи, а пані Лінд переконана, що то все від поганого травлення. Здається, його дружина не вміє смачно готувати, і пані Лінд каже, що коли йому два тижні із трьох доводиться їсти недопечений хліб, то й не дивно, що теологія в нього химерна. Пані Аллан страшенно побивається через від’їзд. Тут усі були такі добрі до неї від найпершого дня, і тепер їй тяжко, мовби вона розлучається із друзями, яких знала все життя. Та ще тут могилка їхньої дитини… Їй, мабуть, нестерпно буде її покинути. Це ж було зовсім крихітне, тримісячне немовлятко, і вона боїться, що йому буде сумно без мами, хоч панові Аллану цього й не каже. Вона ледь не щовечора потай ходить березовим гаєм на цвинтар і співає йому колискову. Вчора ми зустрілися з нею — я клала троянди на могилу Метью — і пані Аллан мені про все розповіла. Я пообіцяла, що доки житиму в Ейвонлі, кластиму квіти на могилку її дитини, а коли поїду, то…

— Це робитиму я, — тепло закінчила Діана. — Неодмінно. І на могилу Метью теж, замість тебе, Енн.

— Дякую. Я сама хотіла тебе про це попрохати. І на могилу Естер Грей, не забувай про неї, будь ласка. Знаєш, я стільки думала про неї, що вона стала для мене дивовижно реальною. Я думаю про неї там, у її саду, у прохолодному, зеленому й тихому його куточку; і мрію, що колись прийду туди весняного надвечір’я, у ту казкову пору — між світлом і темрявою, — навшпиньках тихо піднімусь на березовий пагорб, і побачу сад таким, який він був колись, із нарцисами й трояндами. І будиночок їхній стояв би весь укритий плющем, і Естер Грей була б там — із ніжними, лагідними очима й темним волоссям, яке гладив би вітерець. Вона гуляла б садом, піднімала б за підборіддячка нарциси й шепотілася із трояндами, а я підійшла б до неї — ледь чутно, простягнула б до неї руки й сказала: «Дозволь мені бути твоєю подругою, Естер Грей, бо я теж люблю троянди». Ми б сіли на стару лавку, поговорили би й помріяли — чи помовчали б удвох. А потім зійшов би місяць, я б озирнулася — і не побачила ні Естер Грей, ні будиночка, ні троянд… лише старий, усіма покинутий сад, де лілеї визирають із трави, мов зірки, а вітер так тужливо зітхає, гойдаючи вишневе гілля. І я не знала би, чи сталося це все насправді, а чи був то лише витвір моєї уяви…