Люсі Монтгомері - Енн із Ейвонлі

— Джейн — чудова дівчина, — згодилася Енн, — проте, — додала вона, нахиляючись уперед і ніжно гладячи пухкеньку з ямочками руку, що лежала на її подушці, — в усьому світі немає рівних моїй Діані. Пам’ятаєш той вечір, коли ми щойно зустрілися й «присягнули» на вічну дружбу у твоєму саду? Ми дотримали тієї «клятви». Жодного разу не було між нами ні сварок, ні навіть охолодження. Ніколи не забуду, який трепет охопив мене тоді, коли ти сказала, що любиш мене. Моє дитяче серденько так прагнуло дружби — лише тепер я починаю розуміти, яка самотня була тоді. Ніхто не любив мене і не хотів про мене дбати. Я була б геть нещаслива, якби не той химерний уявний світ, що я собі вимріяла — де була із дорогими серцю друзями. А потім я приїхала сюди, і все змінилося. Тут я зустріла тебе. Ти не знаєш, Діано, що означала для мене твоя дружба. І зараз я хочу тобі подякувати, мила, за теплу щиру любов, яку ти завжди дарувала мені.

— І я завжди, завжди тебе любитиму, — схлипнула Діана. — Ніколи, ніякої дівчини я не полюблю так сильно, як тебе. А якщо вийду заміж, і в мене буде своя дівчинка, назву її Енн.

— Енн, а куди ти йдеш у цій гарній сукні? — запитав Деві. — Така ловка!

Енн спустилася до обіду в новій сукні з блідо-зеленого мусліну — кольору, якого вона не носила від дня смерті Метью. Сукня личила їй пречудово, підкреслюючи тонкі й ніжні, мов у квітки, барви лиця й сліпучо-яскравий колір волосся.

— Деві, скільки разів я казала тобі не вживати слова «ловкий», — дорікнула Енн. — Іду в Прихисток Луни.

— Візьми мене із собою, — благально простогнав Деві.

— Взяла б, якби їхала бричкою. Та я піду пішки, — це надто далеко для твоїх восьмирічних ноженят. Крім того, зі мною буде Пол, а його товариство тобі, здається, немиле.

— Тепер мені Пол уже більше подобається, — мовив Деві, люто накидаючись на свій пудинг. — Коли вже я сам став кращий, то мені не так шкода, що він кращіший за мене. Якщо так і далі піде, я скоро його дожену — і з ногами, і з кращістю. А ще Пол добрий до нас, менших хлопців — не дає старшим лупцювати нас і вчить бавитися в різні ігри.

— А як так вийшло, що Пол учора впав у струмок? — запитала Енн. — Я зустріла його на майданчику — він був увесь мокрий як хлющ. Я швидко відправила його додому, переодягтися в сухе, і навіть не з’ясувала, що сталося.

— Це було трошки випадково, — пояснив Деві. — Голову він навмисне запхав у струмок, а решта його впала таки випадково. Ми всі там гуляли біля струмка, а Пріллі Роджерсон за щось розсердилася на Пола — бо вона гарна, але дуже жадібна й зла, — і вона сказала, що йому бабуся вечорами крутить волосся на папілотки. А Пол, може б і не звернув на це уваги, тільки Грейсі Ендрюс засміялася, і він страшно почервонів, бо знаєш, Грейсі — вона його дівчина. Він за нею гине , квіти їй дарує і носить зі школи її книжки. І тоді він почервонів, як буряк, і сказав, що його бабуся нічого такого не робить, а волосся в нього саме собою кучеряве. І він ліг на березі й запхав голову в струмок, щоб їм усім показати…. не в той струмок, з якого ми беремо воду, — додав він, уздрівши нажаханий вираз Марілли, — а в той нижній. Але там дуже слизький берег, і Пол з нього впав. Такий ловкий хлюп у нього вийшов! Ох, Енн, я не хотів казати цього слова — воно само вискочило. Я хотів сказати — чудовий хлюп. І він був такий кумедний, коли звідти виліз, весь брудний і мокрий. Усі дівчата сміялися, крім Грейсі. Вона його жаліла. Грейсі хороша, та в неї ніс кирпатий. Коли я виросту, і в мене буде своя дівчина, то вона буде не кирпата. У неї ніс буде гарний, такий, як у тебе, Енн.

— На хлопця, котрий так вимазує все обличчя сиропом від пудингу, жодна дівчина не гляне, — суворо відказала Марілла.

— Я спершу вмиюся, а тоді вже піду залицятися, — заперечив Деві, намагаючись урятувати становище й витираючи сироп зі щік верхнім боком долоні. — І за вухами навіть не забуду помити. Сьогодні^я теж не забув, Марілло, і взагалі вже тепер частіше не забуваю. Хоча, — зітхнув Деві, — стільки закутків на людині, що про якийсь неодмінно забудеш. Ну, якщо до панни Лаванди мені не можна, то піду до пані Гаррісон. Пані Гаррісон — дуже страшно хороша жінка. У неї ціла коробка печива стоїть у коморі спеціально для малих хлопців, і ще вона завжди дає мені вичищати каструлю з-під тіста, коли робить сливовий пиріг, а там стільки слив на стінки налипає! Пан Гаррісон теж дуже хороший, а став іще вдвічі кращий, відколи знову зробився жонатий.