Люсі Монтгомері - Енн із Ейвонлі

— Бабуся дає мені на ніч склянку молока й кусень хліба з маслом, а в неділю на хліб кладе ще трохи варення, — відказав на те Пол. — Тому я дуже люблю, коли настає вечір неділі, але не тільки тому. Неділя на узбережжі минає страшенно довго. Бабуся каже, що для неї вона пролітає, мов одна мить, і що тато в дитинстві теж не нудьгував по неділях. Може, воно й не було б так довго, якби я міг поговорити зі своїми скелястими людьми, але бабуся не дозволяє робити таке в неділю. Тому я просто багато думаю, хоч думки мої все одно занадто мирські. Бабуся каже, що в неділю треба мати лише релігійні думки. А панна Ширлі колись сказала, що будь-яка прекрасна думка може бути релігійною, і байдуже, про що вона чи в який день прийде. Але бабуся переконана, що справжні релігійні думки стосуються тільки проповідей та уроків у недільній школі. А коли вчителька й бабуся кажуть різне, я не знаю, що мені робити. Глибоко в серці, — Пол поклав руку на груди і звів серйозні блакитні очі вгору, назустріч співчутливому обличчю панни Лаванди, — я згоден з учителькою. Але ж, бачте, бабуся виховала тата по-своєму й досягла дивовижних успіхів, а панна Ширлі ще нікого не виховала. Хоч вона й допомагає виховувати Деві з Дорою, але хтозна ще, якими вони виростуть. І я думаю, що безпечніше триматися бабусиних порад.

— Я теж так гадаю, — урочисто підтвердила Енн. — І все ж, мені здається, якби ми із твоєю бабусею обмінялися думками із цього приводу, то з’ясували б, що обидві маємо на увазі те саме, тільки висловлюємо це по-різному. Але тобі, звісно, краще триматися бабусиних поглядів, оскільки вони вже зміцнені досвідом. А мені доведеться ще зачекати, доки виростуть двійнята, щоб мати певність і у своєму способі теж.

Після обіду вони повернулися в сад, де Пол, на свою превелику радість і зачудування, познайомився з луною. Тим часом Енн і панна Лаванда розмовляли, сидячи на кам’яній лавці під тополею.

— То ти поїдеш восени, — зажурено проказала панна Лаванда. — Я мала б радіти за тебе, Енн… а натомість страхітливо, егоїстично сумую. Мені так бракуватиме тебе. Часом я думаю, що друзів мати не варто. Усі вони йдуть із твого життя, лишаючи по собі тільки рану, що болить сильніше за порожнечу, котра була до їхньої появи.

— Ці слова могли б належати панні Елізі Ендрюс, але не панні Лаванді, — обурилася Енн. — Немає нічого гіршого за порожнечу… і я не йду з вашого життя. Адже в нас будуть листи й канікули. Люба, ви така бліда й утомлена.

— Ох-хо-хо-хо! — старанно гукав Пол, стоячи на кам’яній огорожі. Не всі крики його були мелодійні, та всі верталися до нього золотим і срібним передзвоном, на який перетворювали їх чарівні алхіміки з-поза річки.

Панна Лаванда нетерпляче махнула своїми гарними руками:

— Я втомилася від усього — навіть від луни. Нічого в моєму житті більше нема, крім неї… прекрасного, хоч і насмішкуватого відлуння втрачених надій, сподівань і радостей. Ох, Енн, жахливо, що я кажу такі речі своїм гостям. Я, мабуть, старію, і мені це шкодить. У шістдесят я буду страшенною буркотухою. Але, може, усе, що мені потрібно — це коробочка з пігулками від нудьги.

У цю мить повернулася Шарлотта Четверта, що зникла кудись після обіду, і повідомила, що пасовище Джона Кімбелла в північно-східному кутку стоїть червоне від ранніх суниць, отож — чи не хотіла би панна Ширлі піти з нею туди й зібрати трохи ягід?

— Суниці до чаю! — вигукнула панна Лаванда. — О, то не така я вже й стара, як думала… і не потрібні мені жодні пігулки! Біжіть, дівчата, а коли повернетеся, будемо пити з вами чай тут, під цією розкішною тополею. Я тим часом дістану вершки й усе приготую.

Енн і Шарлотта слухняно вирушили на пасовище Кімбелла — відлюдне й зелене, де повітря було м’яке, наче шовк, і духмяне, мовби тисячі фіалок ширили в ньому свій золотавий аромат.

— Як тут легко, свіжо дихається, — зітхнула на повні груди Енн. — Я почуваюся так, мовби п’ю сонячне сяйво.

— Так, мем, і я теж. Я точнісінько так почуваюся, мем, — згодилася Шарлотта Четверта, яка відповіла б так само, навіть якби Енн сказала, що почувається, мов пелікан на пустищі.

Щоразу, коли Енн їхала із Прихистку Луни, Шарлотта замикалася у своїй кімнатці понад кухнею, і перед дзеркалом училася говорити, ходити й усміхатися, як вона. Тішитися успіхам Шарлотті ще не доводилося, та «за раз не звалиш дерева враз», як учили її в школі, отож вона щиро сподівалася, що із плином часу опанує й цей витончений поворот голови, і швидкий вогник в очах, мовби там спалахували зірки, і ходу, що нагадувала тоненьку гінку стеблину попід вітром — усе те, що виходило в Енн так невимушено й просто. Шарлотта Четверта всім серцем обожнювала Енн, хоч і не тому, що вважала її незмірно вродливою. Краса рум’яних щік і темних кучерів Діани Баррі була значно більш до смаку Шарлотті, ніж місячносяйні чари сірих очей Енн і ніжно-блідий колір її щік, котрі повсякчас змінювали відтінок.