Люсі Монтгомері - Енн із Ейвонлі

Енн, збентежена несподіваними наслідками своїх жартівливих «дописів», мовчала, тож пані Гаррісон так і не довідалася, що її подяка знайшла свого адресата. Дописи ці примирили чоловіка із дружиною, та ще одному ейвонлійцеві створили репутацію пророка.

На кухні в Зелених Дахах пані Лінд переказувала Маріллі історію останніх днів.

— Чи сподобалася тобі пані Гаррісон? — запитала вона в Енн.

— Так. Вона дуже мила жінка.

— Еге ж, — переконано мовила пані Лінд. — Я саме казала Маріллі, що задля неї ми всі повинні примиритися з дивацтвами пана Гаррісона й зробити все, щоб вона тут почувалася як удома, от що. Ох, мушу вертатися. Томасові без мене сумно. Відколи Еліза тут, мені трошечки легше, та й він, здається, одужує помалу. Та все ж я волію надовго його самого не лишати. А Гілберт Блайт звільнився з вайтсендзької школи. Мабуть, восени поїде до коледжу.

Пані Рейчел кинула промовистий погляд на Енн, та дівчина схилилася над сонним Деві, що куняв на дивані, і нічого неможливо було прочитати на її обличчі. Вона понесла хлопчика нагору, притулившись ніжною щокою до білявих кучерів на його маківці. Уже на сходах Деві втомленою рукою обхопив Енн за шию і, пригорнувшись до неї, міцно поцілував.

— Енн, ти дуже-дуже хороша. Сьогодні Мілті Болтер написав вірша на своїй грифельній дошці й показав Дженні Слоун:

— і це те почуття, яке я відчуваю до тебе, Енн.

Томас Лінд згасав спокійно й непомітно, як і жив. Дружина доглядала його ніжно, дбайливо й терпляче. Часом, коли він був здоровий, його повільність і м’якосердість дратували пані Рейчел, і була вона сувора зі своїм Томасом. Та в чоловіковій хворобі її слова були найлагіднішими, руки — найніжнішими й найвправнішими, а нічні чергування — найсмиреннішими.

— Ти була мені доброю жінкою, Рейчел, — мовив він якось просто, коли вона сиділа при ньому в сутінках, тримаючи його бліду схудлу руку у своїй натрудженій долоні. — Доброю жінкою. Шкода, що я не зміг тобі лишити більшого статку — але діти подбають про тебе. Вони розумні, тямущі, як їхня мати… Хороша мати… добра жінка.

Потім він заснув, а наступного ранку, щойно перші сонячні промені торкнулися верхівок сосон у долині, Марілла навшпиньках зайшла до кімнатки на східнім піддашші й розбудила Енн:

— Помер Томас Лінд… щойно приходив їхній наймит. Я негайно йду до Рейчел.

Наступного дня після похорону Томаса Лінда з лиця Марілли не сходив дивний стурбований вираз. Часом вона поглядала на Енн, мовби хотіла щось їй сказати — але хитала головою і міцно стуляла вуста. Після чаю вона пішла до пані Рейчел, а надвечір у Зелених Дахах піднялася нагору, до кімнати, де Енн саме перевіряла учнівські зошити.

— Як пані Лінд сьогодні? — запитала Енн.

— Спокійніша й стримана, — відповіла Марілла, сідаючи на ліжко Енн, що свідчило про надзвичайний душевний стан, бо ж сидіти на застеленому ліжку, згідно з її власним хатнім кодексом, було непростимим гріхом. — Але їй самотньо. Еліза мусила нині повернутись додому — у неї там хворий син.

— Закінчу перевіряти й піду поговорю з пані Лінд, — мовила Енн. — Хоч я думала сьогодні написати ще твір з латини, але це зачекає.

— Гілберт Блайт їде восени до коледжу, — зненацька проказала Марілла. — А ти, Енн, хотіла би поїхати?

Енн підвела на неї здивований погляд.

— Звісно, хотіла б, Марілло. Та це неможливо.

— Думаю, це можна влаштувати. Я завжди вважала, що ти мусиш їхати. Мені важко було думати, що ти відмовилася від навчання через мене.

— Але я жодної хвилини не шкодувала, що лишилася вдома, Марілло. Тут я така щаслива… І ці два роки були казкові.

— Так, я знаю, що ти була задоволена. Проте річ не в тім. Ти мусиш навчатися далі. Грошей на перший рік у Редмонді ти відклала достатньо, а на другий вистачить того, що ми одержали за худобу… та ще ж є стипендії і нагороди, що їх ти можеш здобути.

— Так, але я не поїду, Марілло. Ваш зір поліпшився, звісно, та я не покину вас самої із двійнятами. З ними стільки клопоту.

— Я буду не сама. Це я й хочу обговорити з тобою. Сьогодні ми довго розмовляли з Рейчел. Стільки всього гнітить її, Енн. Грошей у неї мало. Вісім років тому вони заставили ферму, щоб допомогти молодшому синові, коли той поїхав на захід, і досі сплачували тільки відсотки. Та й Томасова хвороба дорого їй коштувала. Отож, ферму доведеться продати, і Рейчел боїться, що в неї геть нічого не лишиться, коли вона поверне всі борги. Вона каже, що мусить хіба переїхати до Елізи, і серце в неї болить від самої думки, що доведеться покинути Ейвонлі. У її віці не так просто знайти нових друзів і новий сенс у житті. Я слухала й думала, що, може, годилося б запросити її переїхати сюди, та вирішила найперше спитати твоєї поради. Якщо Рейчел житиме зі мною, ти зможеш поїхати до коледжу. Що ти про це думаєш?