Люсі Монтгомері - Енн із Ейвонлі

— Нікудишня дорога, еге ж? Дозвольте піднести ваші книжки.

Вона дозволила, зачудовано міркуючи, що все це їй, напевне, сниться. До самої школи Ентоні не промовив ні слова, та коли на порозі класу Енн забрала в нього свою ношу й усміхнулася — не тією заяложеною «ласкавою» усмішкою, до якої так часто вдавалася, бажаючи здобути його приязнь, а раптовим спалахом дружньої щирості, — він теж усміхнувся… чи то пак вишкірився до неї. І хоч зазвичай вишкіряння не належить до ознак шанобливого ставлення, Енн відчула, що, хай і не сподобилася приязні Ентоні, проте все ж здобула сяку-таку повагу.

Це підтвердила й пані Рейчел Лінд, наступної ж суботи завітавши до Зелених Дахів:

— А того Ентоні Пая ти приструнчила-таки, будь певна, Енн. Він каже, що ти «хоч і дівчисько, а все ж із мухою в носі». І відшмагала ти його добряче, «як справдешній учитель».

— Ніколи не сподівалася, що здобуду його прихильність шмаганням, — зажурилася Енн, відчуваючи, що її розумування дещо погрішили проти дійсності. — Це ж неправильно. Я певна, що мій метод лагідного виховання — найнадійніший.

— Еге ж, але Паї — то виняток із кожнісінького відомого правила, будьте певні, — переконано заявила пані Рейчел.

— Я так і знав, що до цього дійде, — сказав пан Гаррісон, почувши про історію зі шмаганням. І все-таки нещадні кпини Джейн ятрили Енн душу.

На шляху до Садового Схилу, там, де вкрита мохом кладка з’єднувала береги струмка за Лісом Привидів, Енн зустрілася з Діаною, котра бігла до Зелених Дахів. Дівчата присіли побіля Джерела Дріад, де з-під землі пробивалися крихітні стебла папороті, мов кучеряві лісовички, що позіхали, відганяючи довгий сон.

— А я саме йшла просити тебе допомогти в суботу відсвяткувати мій день народження, — сказала Енн.

— День народження? Таж він у березні!

— Я в тім не винна, — засміялася Енн. — І все було б інакше, якби мої батьки порадилися зі мною. Бо я воліла б народитися теплої весни. Як то було б чудово — прийти у світ разом з фіалками й конваліями, відчувати, ніби я — їхня сестра. Та коли вже цього не сталося, можна бодай святкувати день народження в травні. А в суботу приїде Прісцилла, і Джейн буде вдома. Ми всі підемо до лісу й цілий день вітатимемо там весну. Зараз ми ще майже не знайомі з нею, та в лісі буде нагода пізнати її близько, як ніде. Я хочу обійти всі поля — отам, усі безлюдні, віддалені закутки. Скільки там місцин, яких люди ніколи не бачили, хай навіть і дивилися на них. Ми станемо друзями вітру, небу й сонцю, і принесемо додому весну в наших серцях.

— Звучить страшенно мило, — відповіла Діана, не ймучи остаточної віри чарам слів Енн. — Та чи не буде в тих місцях занадто вогко?

— А ми взуємо калоші, — практично-поступливо озвалася Енн. — Отож, приходь до мене в суботу зранку — допоможеш усе приготувати. Ми візьмемо із собою вишукані ласощі, що так личитимуть весні — тістечка із джемом, і маленьке пісочне печиво, і хрустке печиво з рожевою та жовтою глазур’ю, і бісквіт. І бутерброди, звісно, хоч це й зовсім не поетично.

Субота виявилася ідеальним днем для пікніка — свіжим, теплим, сонячним і блакитним, із легким грайливим вітерцем на луках і в садах. По залитих сонячним сяйвом зеленавих пагорбах і полях розсипалися ніжні зірочки квітів.

Пан Гаррісон орав поза фермою, відчуваючи магічний подих весни навіть у своїй повільній, млявій крові. Тим часом із узлісся, що межувало з полем, до нього долинув сміх і безтурботні голоси. Він підвів голову й побачив, як четверо дівчат із кошиками зникають між сосон та беріз.

— Легко бути щасливою в такий день як сьогодні, правда, дівчата? — мовила Енн із притаманною лише їй філософією. — Нехай це буде золотий день, що лишиться нам на радісну й теплу згадку. Ми шукатимемо красу й відмовимося бачити все інше. Щезни, смутку! Джейн, ти думаєш про вчорашні шкільні прикрощі.

— Звідки ти знаєш? — запитала вражена Джейн.

— Мені знаний цей вираз. Часто відчуваю його й на власному обличчі. Та не думай про це сьогодні — тут так гарно. Всі клопоти зачекають до понеділка… а якщо не зачекають, тим краще. Дивіться, дивіться, дівчата, які фіалки! Цю картину назавжди треба зберегти в галереї пам’яті. Коли мені буде вісімдесят років… якщо буде… я заплющу очі й побачу ці фіалки — достоту такі, як нині. Ось перший чудовий дарунок нам від цього дня.

— Якби можна було побачити цілунок, він був би схожий на фіалку, — додала Прісцилла.