Люсі Монтгомері - Енн із Ейвонлі

Енн зойкнула й відсахнулася, наче то була змія. Ентоні Пай голосно загиготів.

Запала тиша — моторошна й холодна. Анетта Белл ніяк не могла вирішити, розридатися їй знову чи не варто, надто, що вона не знала достеменно, куди побігла мишка, — та все ж вирішила цього не робити. Бо хіба ж сльози втішать, коли перед класом стоїть, геть пополотніла, вчителька, і її очі вергають блискавиці?

— Хто підклав мені в стіл мишу? — запитала Енн. Голос її звучав тихо, хоч від нього мурашки побігли по спині в Пола Ірвінга. Джо Слоун, упіймавши погляд учительки, відчув себе винним від маківки до стіп, та зміг лише безтямно промимрити:

— Н-н-н-ні… па-па-панно Ширлі… н-н-не я…

Енн не звернула уваги на горопашного Джозефа. Вона втупилася в Ентоні Пая — він дивився на неї без тіні сорому чи зніяковіння.

— Ентоні, це ти зробив?

— Так, я, — зухвало відповів. Ентоні.

Енн узяла зі столу довгу важку дерев’яну указку.

— Підійди сюди, Ентоні.

Це було геть не найсуворіше покарання, що доводилося зносити Ентоні. Енн — навіть та розлючена Енн, якою вона була в ту мить, — не могла карати дитину жорстоко. Втім, указка шмагала боляче, і зрештою, вся вдавана хоробрість Ентоні здиміла: він скривився і сльози підступили йому до очей.

Енн, змучена докорами сумління, кинула указку й звеліла Ентоні вертатися на місце. Сама ж опустилася на свій стілець осоромлена, принижена, розтерзана гірким каяттям. Гнів її минув, і тепер вона багато віддала б за змогу відшукати розраду в сльозах. Оцим і закінчилися всі її нахваляння — вона щойно відшмагала учня. Як зловтішатиметься Джейн! Як насміхатиметься пан Гаррісон! Та найдужче пекла болісна думка про те, що нагоду заслужити прихильність Ентоні Пая вона втратила назавжди. Ніколи, ніколи вже він її не полюбить!

Стримати сльози аж до вечора, коли Енн дісталася додому, їй допомогло хіба те, що свого часу хтось назвав «титанічними зусиллями». А замкнувшись у себе в кімнаті, вона вилила в подушку весь свій сором, жаль і розчарування — і плакала так довго, що Марілла, занепокоєна, піднялася до неї й зажадала пояснень.

— Мене так страшенно мучить совість, — ридала Енн. — О, Марілло, це був мій день гніву! Мені так соромно. Я розсердилась і відшмагала Ентоні Пая.

— Рада це чути, — незворушно відповіла Марілла. — Давно вже слід було це зробити.

— О ні, ні, Марілло! Я більше не зможу глянути в очі дітям. Я почуваюся брудною, приниженою. Ви не знаєте, яка я була нині люта, сердита й нестерпна. Не можу забути виразу Пола Ірвінга — він був такий розчарований, так прикро вражений. О, Марілло, я ж намагалася бути терплячою, так хотіла, щоб Ентоні все ж полюбив мене… і дарма.

Шкарубкою від невтомної праці долонею Марілла провела по лискучих розкуйовджених косах Енн із дивовижною ніжністю. Коли ж плач її стишився, мовила незвично лагідно:

— Ти занадто переймаєшся, Енн. Усі ми помиляємось — та це забувається згодом. І день гніву стається в кожного. А щодо Ентоні Пая — то чи не байдуже, що він тебе не любить? Адже він єдиний такий.

— Мені так гірко… Я хочу, щоб усі мене любили, і так мучуся, коли хтось не любить. А Ентоні вже ніколи не полюбить мене. О, Марілло, сьогодні я повелася, як справжня дурепа. Зараз усе вам розповім.

Марілла слухала і, коли час від часу й усміхалася словам Енн, сама дівчина ніколи про це не довідалася. Коли оповідь добігла кінця, Марілла жваво підсумувала:

— Нехай і так. Та нині день минув, а завтра буде інший, без помилок і тривог, як ти сама казала раніше. Ходімо вниз, повечеряєш. Чашка доброго чаю та пиріжки зі сливами мають тебе розрадити.

— Пиріжки зі сливами не здатні з мозку стерти тривожні письмена, [8] Натяк на п’єсу В. Шекспіра «Макбет», дія 5, сцена 3, цит. за пер. Бориса Тена. — понуро відказала Енн, та попри це, Марілла тішилася, вбачаючи у звертанні до Шекспіра ознаку спокою в серці своєї вихованки.

Смачна вечеря, усміхнені личка двійнят і незрівнянні Маріллині пиріжки, що їх Деві з’їв аж чотири, зрештою цілком розрадили Енн. До ранку вона міцно спала, а прокинувшись, виявила, що і світ, і вона сама безперечно змінилися на краще. Вночі на землю тихо й густо випав сніг, убравши її в розкішні білі шати, які виблискували під зимовим сонцем, милосердно вкриваючи собою всі колишні приниження й помилки.

— Прокидається новий день, нова радість у світ іде, — співала Енн, одягаючись.

Сніг змусив її йти до школи битим шляхом і, за іронією долі, щойно вона звернула на вулицю зі стежини, котра вела до Зелених Дахів, на дорозі до неї приєднався Ентоні Пай. Енн відчула перед ним провину — так, мовби вони помінялися ролями, — втім, на превеликий її подив, Ентоні не лише чемно підняв шапку, чого ніколи досі не робив, а й привітно звернувся до неї: