Люсі Монтгомері - Енн із Ейвонлі

Енн засяяла:

— Я така рада, Прісцилло, що ти це сказала, а не лише уявила подумки. Світ був би цікавіший — хоч він і так дуже-дуже цікавий, — якби всі люди казали, що думають насправді.

— Тоді багатьом з них довелося б тікати чимдуж, — заперечила мудра Джейн.

— Можливо. Але вони самі винні, що мають недобрі думки. Та сьогодні ми можемо казати все, бо думки в нас будуть лиш найпрекрасніші. Кожна скаже те, що спаде їй на гадку. Оце вийде справжня розмова. А цієї стежини я ніколи не бачила. Ходімо глянемо, що там.

Стежина була в’юнка й така вузенька, що дівчата мусили йти вервечкою, та все одно щік їм торкалися ялинові гілки. Попід деревами лежали оксамитові подушки моху, а далі, там, де ліс був рідший і нижчий, землю щедро всіяли дивовижні розсипи зелені.

— Які гарні «слонячі вуха», — вигукнула Діана. — І як багато — хочу нарвати букет.

— Як можна було дати таку жахливу назву цим прекрасним рослинам? — запитала Прісцилла.

— Мабуть, той, хто називав їх, зовсім не мав уяви — або ж мав її забагато, — відповіла Енн. — О, дівчата, гляньте на це!

«Це» виявилося невеличким лісовим ставком посеред сонячної галявинки там, де уривалася стежина. Влітку ставок висихав і заростав буйною соковитою папороттю, та зараз попід сонцем весело мерехтіла непорушна, ясна й рівна водна гладінь. Тендітні берізки зійшлися довкруж ставка, а дрібна папороть на березі слугувала йому за облямівку.

— Яка краса, — видихнула Джейн.

— Потанцюймо довкола, мов лісові німфи, — запропонувала Енн, ставлячи кошик на землю й простягаючи руки дівчатам.

Але танок не вдався, бо твань була грузька і Джейн загубила калоші.

— Не можна бути лісовою німфою в калошах, — підсумувала вона.

— Тоді мусимо бодай назвати це місце, перш ніж покинемо його, — мовила Енн, поступаючись невблаганній логіці фактів. — Нехай кожна запропонує ім’я, і кинемо жереб. Діано?

— Березовий Ставок, — миттю озвалася Діана.

— Кришталеве Озеро, — сказала Джейн.

Енн, стоячи позаду, очима благала Прісциллу про доречніше ім’я, і Прісцилла сягнула висот фантазії, мовивши «Мерехтлива Гладінь». Сама ж Енн зупинилася на «Свічаді Фей».

Усі пропоновані назви було записано на смужках березової кори олівцем, що знайшовся в кишені практичної панни Джейн, — і складено в капелюшок Енн. Прісцилла заплющила очі й витягла одну з них.

— Кришталеве Озеро, — урочисто мовила Джейн. Енн, коли й подумала, як підступно позбиткувалася з неї доля, усе ж ні словом про це не обмовилась.

Пройшовши дальнім підліском, дівчата опинилися на порослій молодою зеленню луці пана Сайласа Слоуна. За нею починалася нова стежина, що звертала в ліс — і, порадившись, вони вирішили оглянути її теж. Винагородою стала їм ціла низка дивовижних несподіванок. Спершу, минаючи луку, вони опинилися в шатрі з квітучих диких вишень, що поспліталися гілками. Дівчата скинули капелюшки й заквітчали коси м’яким ніжно-білим цвітом. Тоді стежина пірнула праворуч, у сосновий ліс — такий густий і темний, що блукали вони мовби в сутінках і не бачили над собою ані клаптика неба, ані сонячного промінчика.

— Тут живуть лихі лісові ельфи, — прошепотіла Енн. — Вони злі й підступні, але нам не зашкодять, бо навесні їм не дозволено кривдити інших. Онде з-за тієї старої сосни один із них зиркає на нас, а на оцім великім мухоморі їх щойно сидів цілий гурт, ви помітили? Добрі феї живуть завжди в сонячних місцинах.

— Я б хотіла, щоб феї існували насправді, — мовила Джейн, — і могли виконати три бажання… чи бодай одне, це було б так чудово. А що б ви попросили у феї, дівчата? Я так хотіла би стати заможною, вродливою й розумною.

— А я — високою і стрункою, — озвалася Діана.

— А я хочу бути знаменитою, — відповіла Прісцилла.

Енн подумала про свої коси, та відкинула це бажання як негідне.

— Я хочу, щоб була весна — постійно, в усіх серцях і в нашому житті.

— Це, — відказала Прісцилла, — однаково, що бажати світові стати раєм.

— Частиною раю. В інших його частинах будуть літо й осінь — і трошки зими, авжеж. Бо навіть на небесах мені часом хотілося б сліпучих засніжених полів і веселих візерунків з інею. А тобі, Джейн, хіба ні?

— Я… я не знаю, — розгубилася Джейн. Вона була хорошою дівчиною, ревною християнкою, що сумлінно й ретельно виконувала свій обов’язок і вірила всьому, чого її вчили. Та про небеса вона ніколи не думала більше, ніж від неї вимагали.

— Мінні-Мей питала мене, чи будемо ми на небесах щодня вдягати святкові сукні, — засміялася Діана.