Люсі Монтгомері - Енн із Ейвонлі

— А що було із Джорданом? — запитала Прісцилла.

— По смерті Естер він продав ферму й повернувся в Бостон. А тут оселився пан Джейбз Слоун і переніс будинок ближче до дороги. Сам Джордан помер за десять років, і його привезли сюди й поховали поруч із Естер.

— Не розумію, як вона могла хотіти жити тут, далеко від усіх, — замислилася Джейн.

— О, це я чудово розумію, — замріяно відповіла Енн. — Сама б я не хотіла так жити ввесь час, бо хоч люблю дерева й поля, та все ж і людей люблю. Але я розумію Естер. Вона так утомилася від галасливого заюрмленого міста, де всі кудись поспішають і всім до вас байдуже. Хотіла втекти кудись, де спокійно, зелено, де вона могла б відпочити. І бажання її здійснилося, а таке стається, я певна, з небагатьма. Вона мала чотири щасливих роки перед смертю — щасливих і прекрасних, тож, мабуть, варто їй радше позаздрити, аніж жаліти. Заплющити очі й заснути навіки поміж троянд, із усмішкою найдорожчого, коханого — я думаю, це дивовижно!

— Вона посадила ці вишні, — мовила Діана. — Сказала моїй мамі, що діждати плодів не сподівається, та щаслива знати, що вони житимуть і прикрашатимуть світ і після її смерті.

— Як добре, що ми пішли цією стежкою, — озвалася Енн; очі їй сяяли радістю. — Сьогодні ж мій названий день народження, а цей сад і його історія стали мені чудовим дарунком. Діано, а мама не казала тобі, якою була Естер Грей?

— Ні, казала тільки, що була гарною.

— І це теж добре, бо тепер я можу уявити її якою завгодно. А мені здається, вона була маленька й тендітна, з м’якими темними кучерями, великими лагідними карими очима й блідим та мрійливим лицем.

Дівчата полишали кошики в саду Естер і решту дня провели, блукаючи лісами й полями, відкриваючи нові стежини й численні тихі закутки. У найпрекраснішому з них вони, зголоднівши, пообідали — на стрімкім березі веселого струмка, де між високих шовкових трав росли білі берези. Коло них дівчата й сіли, віддавши належне ласощам, приготованим Енн, і навіть прозаїчні бутерброди виявилися не зайвими після довгої втомливої прогулянки, яка тільки сприяла пробудженню апетиту. Для подруг Енн узяла склянки й лимонад, собі ж зробила чашку з березової кори — і пила холодну воду зі струмка. Чашка протікала, вода, як завжди навесні, смакувала землею, та Енн уважала цей напій доречнішим для такого дня.

— Гляньте, дівчата, який вірш, — раптом озвалася вона.

— Де? — Джейн і Діана дивилися так, немов сподівалися відшукати стародавні руни між візерунків на березах.

— Отам, де струмок. Ця стара кладка, укрита мохом, по якій жебонить вода тоненькими цівочками, ніби дівочі пасма під гребенем, і сонячний промінь, що бавиться з нею, а тоді пірнає в глибінь. Це найпрекрасніший вірш, який я бачила.

— Я назвала б це картиною, — відповіла Джейн. — Вірш — то рими й рядки.

— О ні, звісно, ні, — Енн рішучо похитала головою в короні з ніжного вишневого цвіту. — Рими й рядки — то лиш видиме вбрання вірша. Це ще не він сам, як твої волани й мережива — це не ти, Джейн. А справжній вірш — то душа, вбрана в слова… і ця краса — ось і є душа ненаписаного вірша. Нечасто можна побачити душу — навіть душу вірша.

— Цікаво, яка вона, душа… душа людини? — замислилася Прісцилла.

— Мабуть, отака, — відповіла Енн, указуючи на розсип сонячного сяйва крізь віття беріз. — Тільки в неї напевне є ще й форма. Я люблю уявляти душі витканими зі світла. Одні переливаються тремтливими рожевими відблисками, інші — мерехтять, наче море під місячними променями. А ще деякі — бліді й прозорі, мов досвітній туман.

— Я десь читала, що душі схожі на квіти, — додала Прісцилла.

— Тоді твоя душа — це золотистий нарцис, — мовила Енн, — а в Діани — червона, червона троянда. А в Джейн — яблуневий цвіт, рожевий, міцний і ніжний.

— А твоя — біла фіалка з бузковими жилками на пелюстках, — підхопила Прісцилла.

Джейн прошепотіла Діані, мовляв, ніяк не збагне, про що вони говорять. А вона, Діана, розуміє?

Додому дівчата верталися в м’якому світлі золотого травневого вечора, з кошиками, повними квітучих нарцисів із саду Естер, на могилу котрої наступного дня Енн віднесла свій букет. Десь у сосновому вітті співали малинівки, у болотах кумкали жаби. Вода в маленьких озерцях між пагорбами мінилася, мов топази й смарагди.

— І все ж ми гарно провели час, — мовила Діана так, наче й сама не вірила в це, збираючись на пікнік.

— Це справді був золотий день, — відповіла Прісцилла.

— Я так страшенно люблю ліс, — озвалася Джейн.