Люсі Монтгомері - Енн із Ейвонлі

— Ти сказала їй, що будемо? — поцікавилася Енн.

— Господи, звісно, ні. Я сказала, що там ми взагалі не будемо думати про сукні.

— А я думаю, будемо… трошечки, — серйозно відповіла Енн. — Адже попереду буде ціла вічність, і важливішим справам це не зашкодить. Там ми носитимемо гарні сукні… чи ліпше буде сказати «убрання». Перші кілька століть я проведу в рожевому — бо навряд він швидко мені набридне. Я ж так люблю рожевий — а в цьому світі носити його не можу.

За лісом стежина пірнала вниз і вела до сонячної галявини, яку розтинав струмок із кладкою, а тоді — до пишного, налитого сяйвом букового гаю, де повітря бриніло, п’янке, мов ясне золоте вино, на деревах тріпотіло свіже зелене листя, а земля мінилася мозаїкою сонячних відблисків. Тут теж росли дикі вишні й молоді гнучкі сосни, і височів пагорб — такий стрімкий, аж дівчата задихалися, поки видерлись нагору, але там, на верхівці, чекала на них найприємніша несподіванка того дня.

Позаду них простягалися дальні поля ферм, що стояли вздовж верхньої дороги до Кармоді. Попереду, оточений буками і ялинами, відкритий з південного боку, лежав маленький клаптик землі, а на ньому сад — чи то радше колишній сад. Довкруж нього стояла напівзруйнована кам’яна стіна, поросла мохом і травою. Уздовж східного боку рядком росли білі, схожі на кучугури, садові вишні. Тут іще було знати сліди колишніх стежок і трояндових заростей посередині, та решту простору вкрили, ніби килимом, нарциси, жовті й білі, що в неземному щедрому своєму цвітінні ледь гойдалися на вітерці понад соковитим зеленим різнотрав’ям.

— Ох, яка краса! — вигукнули троє дівчат. Енн милувалася мовчки.

— Але звідки тут узявся цей сад? — вражено запитала Прісцилла.

— Це, мабуть, сад Естер Грей, — відповіла Діана. — Мама розповідала нам про нього, але я його ніколи не бачила, та й гадки не мала, що він досі є. Ти ж знаєш цю історію, Енн?

— Ні, хоч ім’я це, здається, десь чула.

— Мабуть, на цвинтарі бачила. Її поховали під тополями — знаєш, отой невеличкий сірий камінь, а на ньому вибиті ворота й напис — «Світлій пам’яті Естер Грей, що спочила двадцятидвохлітньою». Джордан Грей лежить поряд з нею, та в нього могила без надгробка. Дивно, що Марілла тобі не розповіла. Хоча то було тридцять років тому — цю історію вже забули.

— Ну, коли є історія — мусимо її почути, — сказала Енн. — Сядьмо тут, між нарцисів, і хай Діана все розповість. О, дівчата, їх тут сотні, сад укритий ними, ніби килимом з місячного й сонячного сяйва. Лиш задля цього відкриття варто було прийти сюди. Подумати тільки — я шість років прожила за якусь милю звідси, а жодного разу його не бачила. Розказуй, Діано.

— Колись давно, — почала Діана, — ця ферма належала старому панові Девіду Грею. Але він тут не жив — його дім був на місці теперішньої ферми Сайласа Слоуна. Він мав єдиного сина, Джордана, і якось той поїхав на заробітки до Бостона й там закохався в дівчину, Естер Мюррей. Естер працювала у великій крамниці, і їй це геть не подобалося. Вона виросла в селі й дуже хотіла знову колись там жити. А тоді Джордан попросив її руки, і вона сказала, що вийде за нього, коли тільки він забере її в тихе місце, де не буде нікого, крім полів і дерев. І він привіз її до Ейвонлі. Пані Лінд тоді ще заявила, що це страшенний ризик — брати кволу янкі, ще й до хатньої роботи невдатну, але мама каже, що вона була така красуня, і Джордан обожнював саму землю, по якій вона ступала. Отож, пан Грей переписав Джорданові цю ферму, поставив невеличкий будиночок — і там вони з Естер прожили чотири роки. Вона ніколи ніде не бувала, і до неї навряд чи хто й заходив, окрім мами та пані Лінд. Джордан насадив для неї цей сад, і вона його до нестями любила, майже весь час тут проводила. Господиня з неї таки була плохенька, зате із квітами вона давала раду. А тоді захворіла. Мама каже, що в неї, напевно, були сухоти ще задовго до приїзду сюди. У ліжку вона не лежала, та щодня дедалі слабшала. Джордан нікому не дозволив її доглядати. Усе робив сам, і мама каже, що був такий дбайливий і лагідний, як жінка. Щодня він кутав її в шаль і виносив до саду. Там вона й лежала на лавці, така щаслива. Кажуть, Естер просила Джордана щовечора молитися за неї, щоб смерть її застала в цьому ж саду. І Господь почув її молитву. Якось Джордан виніс її в сад, зірвав там усі троянди і вкрив дружину, — а вона всміхнулася йому… заплющила очі… і все, — тихо закінчила Діана, — отакий кінець.

— Яка прекрасна історія, — зітхнула Енн, витираючи сльози.