Люсі Монтгомері - Енн із Ейвонлі

Ви сказали, що можна писати вам про цікавих людей. Найцікавіші для мене — то мої скелясті люди, і я розкажу вам про них. Я ще нікому про них не казав, крім бабусі й тата, але вам хочу розповісти, бо знаю, що ви зрозумієте. А багатьом людям такого казати не варто, бо вони все одно не зрозуміють.

Мої скелясті люди живуть на узбережжі. Я ходив до них щовечора, а потім настала зима. Тепер до весни я їх не побачу; але навесні вони знов чекатимуть, такі ж, як і були, бо вони завжди незмінні — і це найпрекрасніше в них. Нора була перша, з ким я познайомився, і я люблю її теж найбільше. Вона живе в Затоці Ендрюса, має чорні очі й коси і знає все про русалок та водяників. Колись і ви почуєте її дивовижні історії. Ще там є Брати-Мореплавці. Вони ніде не живуть, бо завжди плавають морем, але часто сходять на берег і говорять зі мною. Це двоє веселих морських вовків, і вони бачили все, що є на світі — і навіть більше, ніж є на світі. Ви знаєте, що сталося якось із Меншим Братом? Він плив у вітрильнику й заплив на місячну доріжку. Це такий слід від повного місяця, що здіймається із води — ви ж знаєте, дорога вчителько. І ось Менший Брат плив і плив, а тоді підплив аж до Місяця. А там були маленькі золоті дверцята, — він відімкнув їх і вплив просто в Місяць. Там він пережив дивовижні пригоди, та якщо взятися про них розповідати, лист вийде занадто довгий.

А ще там є Золота Дама, котра живе в печері. Якось я знайшов на узбережжі велику печеру; забрів усередину; і там була Золота Дама. У неї довгі золоті коси — аж до стіп, і сукня її мерехтить, наче щире золото. Увесь день вона грає на золотій арфі — ту музику чути й на березі, якщо слухати уважно, хоча більшість людей каже, що цe вітер гуде поміж скель. Я ніколи не розказував Норі про Золоту Даму — боявся, що цe скривдить її почуття. Вона ображається навіть тоді, коли я довго розмовляю з Братами-Мореплавцями.

Брати-Мореплавці сходять на берег біля Смугастих Скель. Менший Брат завжди привітний, а Старший часом робиться дуже лютий. Я думаю, що він міг би бути піратом, якби захотів. У нього є якась справжня таємниця. Одного разу він лаявся, і я сказав, що коли він так зробить іще раз, то може більше не сходити на берег до мене, бо я обіцяв бабусі не дружити з тими, хто лається. І знаєте, що? Він добряче налякався й сказав, що коли я пробачу йому, він повезе мене до Заходу Сонця. А назавтра я сидів біля Смугастих Скель, і приплив Старший Брат на чарівному вітрильнику, і посадив мене в нього. Був той вітрильник увесь, мов перли й веселка, наче мушля зсередини, а саме вітрило зіткане з місячного сяйва. І ми попливли до Заходу Сонця. Подумайте лиш — я був на самому Заході! А як ви гадаєте, що це таке? Це земля, де повсюди ростуть квіти. Там є великий сад, де хмари — це квіткові клумби, а ще затока, вся золота. Я вийшов із вітрильника просто на луку, де росли жовтці — кожен завбільшки з троянду. Там я пробув довго-довго, майже рік — хоча Старший Брат каже, що минуло всього кілька хвилин. На Заході Сонця час минає набагато довше, ніж тут.

З любов'ю,

ваш учень Пол Ірвінг.

P. S.: Звісно, у цьому листі — несправжня правда. П. І.“»

Усе почалося напередодні. Цілу ніч Енн мучив дошкульний зубний біль, отож похмурого морозного зимового ранку, підвівшись із ліжка, виснажена, вона відчула, що життя марудне, тоскне й позбавлене будь-якого сенсу.

До школи вона пішла сердита й роздратована. Щока їй розпухла, обличчя пашіло. У класі було холодно й димно: вогонь у грубці не хотів горіти, тремтливими зграйками там і тут купчилися учні. Різкіше, ніж досі, Енн звеліла їм сідати. Нахабний і самовпевнений, як завжди, рушив до свого місця Ентоні Пай, неприязно зиркнув на неї і щось прошепотів сусідові.

Ніколи ще, на думку Енн, у класі не було стількох рипучих олівців, як того ранку. А потім Барбара Шоу, котра йшла до вчительського столу із розв’язком задачі, спричинила катастрофу, перечепившись через відро з вугіллям. Воно розсипалося по класу, її грифельна дошка тріснула, а хлопці вибухнули від реготу, щойно Барбара підвелася, укрита вугільним пилом.

Енн, котра саме перевіряла читання в другокласників, озирнулася.

— Вочевидь, Барбаро, — мовила вона крижаним тоном, — ти й кроку не можеш ступити, щоб чогось не перекинути, тож ліпше сиди на місці. Сором для дівчинки твого віку бути такою незграбою.

Сердешна Барбара пошкандибала назад, а сльози впереміш із вугільним пилом на обличчі лише примусили дітей ще дужче сміятися. Ніколи ще не говорила так із нею люба вчителька, яка завжди й усе розуміла. Образа пекла Барбарі нестерпним болем. Енн і саму гризло сумління, та це лише роздратувало її сильніше. Надовго запам’ятали другокласники цей урок читання, як і численні арифметичні задачі, що прослідували за ним нещадною карою. Саме в мить такого покарання до класу вбіг задиханий Сен-Клер Доннелл.