Люсі Монтгомері - Енн із Ейвонлі

— Не варто було йому, напевно, це казати, хоч я колись і чула сама, як пастор цим погрожував дитині. Але він так мене розлютив. Ти тоді поїхала на концерт до Кармоді, а я вкладала його спати. І цей хлопчисько заявив, що не бачить сенсу молитися, доки він ще малий, бо Господь однаково на дітей не звертає уваги. Енн, я не знаю, що й робити з ним. Це ж нечувано. Я геть знесиліла.

— О, не кажіть так, Марілло. Згадайте, яка я була, коли приїхала сюди.

— Енн, ти ніколи не була зіпсована… ніколи. Тепер я розумію, коли бачу, що таке справжня зіпсованість. Хоч ти, звісно, у халепи втрапляла часто — це я визнаю — та наміри завжди мала добрі. А Деві своїми капостями просто насолоджується.

— О ні, я не вважаю його зіпсованим, — благально мовила Енн. — Він просто шибеник. А тут для нього надто спокійно. Йому немає з ким бавитися, немає чим зайняти розум. Дора така чепурунка, їй із хлопцем бавитись не годиться. Марілло, я думаю, слід їх віддати до школи.

— Ні, — відрубала Марілла. — Мій батько твердив, що дітей гріх замикати в чотирьох стінах школи, доки їм немає семи років, та й пан Аллан каже те саме. Нехай собі вчаться вдома, та до школи ще рік їм зась.

— Тоді мусимо перевиховати Деві тут, — жваво підсумувала Енн. — А він, попри всі свої вади, таки милий хлопчик. Я не можу його не любити. Марілло, хай і недобре так казати, але його я люблю більше, ніж Дору, хоч вона й така чемна.

— Правду кажучи, я теж, — зізналася Марілла, — а це несправедливо, бо з Дорою в нас немає жодного клопоту. Така то вже чемна дитина, що й не знати часом, вдома вона чи ні.

— Дора аж надто чемна, — згодилася Енн. — І була б така, навіть якби ніхто її зроду не виховував. Вона така народилася, ми їй не потрібні. А я думаю, — підвела підсумки Енн, — що ми завжди більше любимо тих, кому потрібні. А Деві ми дуже потрібні.

— Еге ж, — кивнула Марілла. — Рейчел би сказала, що йому потрібна добра лозина.

«Учителювання — то дивовижно цікава робота, — писала Енн подрузі з Королівської семінарії. — На думку Джейн, одноманітна, та я з нею не згодна. Щось кумедне стається майже щодня, і дітлахи раз-по-раз кажуть такі потішні речі. Джейн карає своїх учнів за витівки, тим-то, мабуть, їй робота й видається одноманітною. Сьогодні малий Джиммі Ендрюс не зміг правильно написати слово „ластовиння“ і врешті сказав:

— Я хоч і не вмію його написати, зате я знаю, що воно таке.

— І що ж? — запитала я.

— Те, що на лиці в Сен-Клера Доннелла.

Сен-Клер і справді веснянкуватий, хоч я стараюся не дозволяти дітям про це висловлюватись, бо й сама пам’ятаю, як колись ходила вся поцяткована. Та хлопцеві, здається, байдуже, і відлупцював він Джиммі дорогою зі школи за те, що той його назвав Сен-Клером. Я чула про бійку, але це трапилося поза школою, отож і зважати на це мені, мабуть, не слід.

Учора я вчила Лотті Райт додавання. Запитала її: „Коли в одній руці ти матимеш три цукерки, а в іншій — дві, то скільки їх буде в тебе разом?“ Лотті сказала: „Повен рот“. А на уроці природознавства, коли я попросила відповісти, чому не слід убивати жаб, Бенджі Слоун серйозно повідомив: „Бо через це назавтра дощитиме“.

Так важко не сміятися з ними, Стелло. Мушу тамувати веселощі, доки не прийду додому. Маріллу непокоять раптові вибухи реготу, що долинають із мого піддашшя без явної на те причини. Вона каже, що якось у Графтоні збожеволів один чоловік — і саме так у нього все й почалося.

Чи знала ти, що Святий Томас Бекет [6] Томас Бекет (прибл. 1118-29-1170) — архієпископ Кентерберійський, канонізований у 1173 р. Вшановується англіканською та римо-католицькою церквами як святий і мученик. Саме до його гробниці здійснювали паломництво герої «Кентерберійських оповідок» Дж. Чосера. був Кентерберійським архіписком ? Так запевняє Роза Белл. Ще вона каже, буцім Вільям Тиндейл [7] Вільям Тиндейл (1494–1536) — англійський учений, знаний протестантський реформатор, автор перекладу Біблії англійською мовою. написав Новий Завіт. А Клод Вайт упевнений, що льодовик — це така цукерка!

Я думаю, найскладніше, а проте й найкраще в роботі вчителя — досягти того, щоб діти поділилися з тобою справжніми своїми думками. Минулого тижня дощило, тож якось на обідній перерві я зібрала їх усіх і говорила з ними — так, ніби й сама була однією з них. Попрохала розповісти мені, чого їм найбільше хочеться. Одні відповіді були такі звичні, сподівані — поні, ляльок, ковзанів, — та інші вразили оригінальністю. Естер Болтер, виявляється, хоче „щодня носити гарні плаття й обідати у вітальні“. Анна Белл мріє „бути хорошою, але щоб нічого не доводилося робити“. А Марджорі Вайт — їй десять років — хоче бути вдовою. Я поцікавилася, чому, і вона серйозно пояснила, що коли не вийдеш заміж, тебе всі називатимуть старою панною, а коли вийдеш, доведеться слухатися чоловіка, та якщо бути вдовою, — ні те, ні інше тобі не загрожує. Та найчудніше бажання виявилося в Саллі Белл. Вона сказала, що хоче „в медовий місяць“. Я спитала, чи знає вона, що це таке, а вона відповіла, що то, мабуть, якесь дуже гарне місто, бо нещодавно її кузен з Монреаля одружився й кудись поїхав, а всім сказав, що їде в медовий місяць!