Люсі Монтгомері - Енн із Ейвонлі

Деві сховав личко на плечі в Енн і нестримно, розпачливо заридав. Енн миттю зрозуміла його стан і, міцно обійнявши хлопчика, глянула з-над його золотавих кучерів на Маріллу.

— Марілло, він не знав, що обманювати недобре. Думаю, нам слід йому пробачити, якщо він пообіцяє віднині казати лише правду.

— Я тепер знаю, що це погано, і більше ніколи не брехатиму, — урочисто запевнив Деві поміж схлипами. — А якщо колись я тобі набрешу… — Хлопчик замислився, вигадуючи собі належної кари, — можеш злупити всю шкуру з мене!

— Деві, кажи не «брехати», а «обманювати», — утрутилася Енн.

— Чому? — запитав Деві, м’яко сповзаючи вниз і підводячи на неї заплакане обличчя з виразом щирої цікавості. — Чому так не можна казати? Поясни. Це ж лише слово таке.

— Це негарне слово, а маленькі хлопчики не повинні казати негарних слів.

— Так страшно багато речей, яких не можна робити, — зітхнув Деві. — Я ніколи не знав, що їх аж стільки. Шкода, що не можна бре… тобто обманювати, бо це страшно цікаво буває часом, але якщо це погано, то я більше так не буду. А що ви зробите мені за те, що я цього разу обманув? Скажіть, я хочу знати.

Енн благально глянула на Маріллу.

— Не хочу бути з ним надто суворою, — відповіла Марілла. — Його ніхто, мабуть, не навчив, що обманювати зле, а ці діти Спроттів доброго прикладу не подавали. Бідолашна Мері так нездужала й не могла його виховати, як слід і, гадаю, інстинктивно таких речей шестилітнє дитя теж не знатиме. Мусимо змиритися, що він нічогісінько не знає, і почати все із самого початку. Та нині його доведеться покарати за те, що замкнув Дору, а нічого іншого, крім як відправити спати без вечері, я не вигадаю. Що ти запропонуєш, Енн? Тобі неважко буде, із твоєю розвиненою уявою.

— Таж покарання — це жахливо, а я люблю уявляти гарне й миле серцю, — мовила Енн, пригортаючи Деві. — Бо неприємного у світі й так багато, нащо ж вигадувати зайве?

Отож Деві знову відправили в ліжко аж до наступного полудня. Там, вочевидь, він про щось пильно міркував, бо невдовзі Енн, піднімаючись до себе в кімнату, почула, як він тихенько її гукає. Вона увійшла до нього — хлопчик сидів, поклавши лікті на коліна й зіпершись підборіддям на долоні.

— Енн, — серйозно запитав він, — а це для всіх погано — бре… тобто обманювати? Скажи, я хочу знати.

— Так, авжеж.

— І для дорослих так само?

— Так.

— Тоді, — рішучо заявив Деві, — Марілла теж погана, бо вона сама обманює. І вона ще гірша за мене, бо я не знав, що так не можна робити, а вона знала.

— Деві Кіт, Марілла ніколи нікого не обманювала, — розгнівано заперечила Енн.

— Обманювала. Вона мені ще минулого вівторка сказала, що коли я не буду молитися ввечері, то зі мною станеться жахливе. І я не молився, цілий тиждень — хотів подивитися, що станеться, а нічого не сталося, — розчаровано закінчив Деві.

Енн придушила спокусливе бажання розсміятися, знаючи, що наслідки будуть фатальні, і негайно заходилася рятувати Маріллину репутацію.

— Деві Кіт, — поважно мовила вона, — але ж саме сьогодні з тобою сталося дещо жахливе.

Деві звів на неї недовірливий погляд.

— Ти кажеш, що мене відправили спати без вечері, — відказав він зневажливо, — але це не жахливо. Хоча й не дуже подобається, але тут мене так часто женуть у ліжко, що я вже звик. А з того, що я не вечеряю, користі вам теж нема, бо я все одно вранці їм удвічі більше.

— Я кажу не про те, що тебе відправили в ліжко, а про те, що сьогодні ти обманув нас. А це, — Енн схилилася над ліжком, спрямувавши на малого винуватця суворий вказівний палець, — Деві, це чи не найгірше, що може статися із хлопчиком — коли він обманює інших. Отож бачиш — Марілла сказала тобі правду.

— Але я думав, що це жахливе буде цікавим, — насуплено боронився Деві.

— Марілла не винна, що ти так думав. Та й не завжди погане буває цікавим. Зазвичай воно просто дурне й огидне.

— Але так було смішно дивитися, як ви з Маріллою заглядали в колодязь, — сказав Деві, обхопивши коліна руками.

Енн зберігала серйозний вираз, доки спустилася в їдальню. Там, примостившись у кріслі, вона не витримала й розсміялася, аж у боці закололо.

— Розкажи й мені, чого смієшся, — ледь похмуро буркнула Марілла. — Із чого взагалі можна нині сміятися?

— Ви теж посмієтеся, як почуєте, — запевнила Енн.

Марілла й справді посміялася, що красномовно засвідчило, як помітно вона змінилася, відколи Енн з’явилася в Зелених Дахах. Утім, невдовзі вона тяжко зітхнула.