Люсі Монтгомері - Енн із Ейвонлі

— Але як могла статися така помилка? — простогнала Діана.

Винуватити в невблаганній катастрофі слід було, вочевидь, когось із Паїв. «Вдосконалювачі» постановили купити фарби «Мортон-Гарріс», банки з якими нумерувалися відповідно до карток зі зразками кольорів. Покупець переглядав картотеку й замовляв собі потрібний номер фарби. Бажаний відтінок зеленого мав у тій картотеці номер 147, і коли пан Роджер Пай переказав зі своїм сином Джоном-Ендрю, що збирається до міста й може купити фарбу, його попросили замовити сто сорок сьомий номер. Джон-Ендрю присягався, що достеменно так і сказав батькові, хоч пан Роджер затято переконував, що син назвав йому номер 157 — і досі цієї суперечки так і не було розв’язано.

Того дня понурий відчай оселився в кожному домі, де жив хтось із членів спілки. У Зелених Дахах принишклий і сумний був навіть Деві. Енн невтішно ридала.

— Марілло, я плачу, хоч мені вже скоро сімнадцять років, — хлипала вона. — Мені так соромно. Це ніби вирок усій нашій спілці. З нас усі глузуватимуть, усі, аж до смерті.

Проте в житті, як у снах, часто трапляються несподіванки. Ейвонлійці були надто люті, щоб кепкувати. Зрештою, це їхні гроші витрачено на ремонт клубу, отож вони вважали себе потерпілими. Громадський осуд спрямувався на Паїв:

Джона-Ендрю та пана Роджера винуватили в плутанині, а Джошуа — у тім, що відкривши банки й побачивши колір фарби, він не запідозрив помилки. На думку ейвонлійців, так міг повестися лише несосвітенний дурень. Джошуа, своєю чергою, відказав, що на колір і смак — товариш не всяк, а його власна думка нікого не обходить, позаяк найняли його фарбувати стіни, а не базікати про них, отож він і просить виплатити йому зароблені гроші.

З тяжким серцем «удосконалювачі» пристали на його вимогу, спитавши поради в третейського судді, пана Пітера Слоуна.

— Мусите заплатити, — підтвердив пан Слоун. — Не можна винуватити його в помилці, коли він запевняє, що про колір фарби ніхто йому й слова не сказав. Він отримав банки й наказ ставати до роботи… хоча це, звісно, така ганьба, а на клуб і дивитися гидко.

Сердешні «вдосконалювачі» боялися, що відтепер уся громада поставиться до них іще більш упереджено, ніж досі. Та натомість ця халепа їм посприяла. Ейвонлійці обурювалися геть неприйнятним, на їхню думку, ставленням до завзятого товариства, що так наполегливо йшло до своєї мети. Пані Лінд закликала їх не спинятися й показати нарешті Паям, що є на світі люди, котрі вміють робити свою справу бездоганно. Пан Мейджер Спенсер заявив, що власним коштом викорчує пеньки обабіч дороги коло своєї ферми й посіє там траву. А якось на шкільний ґанок Енн зі страшенно таємничим виразом покликала стара пані Слоун і повідомила, що коли навесні молодь захоче облаштувати на перехресті «клумби з гераней», то її корови може не лякатися, бо ж вона сама припильнує, щоб та збитошна тварина паслася на безпечній віддалі. Навіть пан Гаррісон підсміхався сам до себе — коли можна це так назвати — хоч зовні й утілював щире співчуття.

— Не журися, Енн. Більшість фарб, коли блякнуть із часом, стають потворніші, а ця така гидка, що хай як поблякне — будівлю це тільки прикрасить. Тим паче дах покладений як слід і пофарбований добряче. Тепер можна сидіти в клубі й не боятися, що зі стелі крапатиме. Ви молодці — так багато зробили.

— Але про синій ейвонлійський клуб відтепер по всіх околицях пліткуватимуть, — згорьовано мовила Енн.

І, мусимо визнати, невдовзі так і сталося.

Одного листопадового пообіддя, бредучи від школи додому Березовим Шляхом, Енн укотре збагнула, що життя дивовижно прекрасне. День був чудовий, і в її маленькому королівстві панував лад. Сен-Клер Доннелл жодному із хлопців не дав лупки за своє ім’я, у Пріллі Роджерсон болів зуб і спухла щока не дозволяла всміхатися хлопцям у класі, з Барбарою Шоу сталася єдина причина — вона розлила на підлогу ківш води, — а Ентоні Пай узагалі в школі не з’являвся.

— Який гарний видався листопад, — мовила Енн, що так і не позбулася дитячої звички розмовляти сама із собою. — Зазвичай цей місяць неприємний — мовби рік раптом збагнув, що він уже старигань, а вдіяти нічого не може, хіба плакати й буркотіти через це. А цей рік старіє так шляхетно — мов гідна пані, яка знає, що навіть сива й зморшкувата, вона однаково чарівна. Дні були прегарні, а сутінки — чудові. Останні два тижні проминули напрочуд спокійно — навіть Деві був майже чемний. Він швидко виправляється. А який сьогодні тихий ліс — жодного звуку, тільки вітер шелестить у кронах дерев, ніби приплив на далекім узбережжі. Рідний мій ліс, які гарні дерева в тобі ростуть! Люблю кожне з вас, мов доброго друга.