Люсі Монтгомері - Енн із Ейвонлі

Енн зупинилася, обійняла струнку молоду берізку й поцілувала її ніжно-білий стовбур. Тут стежиною з-за повороту надійшла Діана, яку розвеселило таке видовище.

— Енн, ти ж лише вдаєш, ніби виросла. Коли ти сама — певне, знову стаєш тією маленькою дівчинкою, що нею була завжди.

— Мабуть, це неможливо — ураз вирости й забути дитинство, — безтурботно відповіла Енн. — Я ж цілих чотирнадцять років була дитиною, і щойно три, як почала дорослішати. Та в лісі я щоразу знов повертаюся у своє далеке минуле. Тільки й лишається мені часу помріяти, що ці прогулянки після школи… та ще хіба зо півгодини перед сном. Стільки справ щодня — і школа, і навчання, і двійнята вдома, — жодної хвильки немає, аби щось собі уявити. Якби ти знала, які дивовижні пригоди стаються зі мною щовечора, коли я вкладаюся спати на своєму піддашші. Я завжди уявляю себе відомою, славетною й знаменитою особою — величною примадонною, медсестрою Червоного Хреста чи королевою. Учора я була королевою. Це так пречудово — уявляти себе королевою. Можна радіти справжньому королівському життю, не відчуваючи його незручностей. І можна перестати бути королевою, щойно захочеш, хоча насправді це неможливо. Але тут, у лісі, я уявляю зовсім інше — що я дріада й живу в старій сосні, чи маленький бурий ельф-лісовичок із парасолькою з пошерхлого листка. Берізка, яку я поцілувала — це моя сестра. І хоч вона — рослина, а я — дівчина, то невелика різниця. А ти куди прямуєш, Діано?

— До Діксонів. Я обіцяла допомогти Альберті викроїти нову сукню. Можеш зайти до них увечері, Енн, — і прогуляємося додому разом.

— Так і зроблю… адже Фред Райт поїхав до міста, — сказала Енн удавано-невинно.

Діана зашарілася, труснула головою й пішла собі. Втім, назвати її ображеною було не можна.

Та попри те, що Енн мала непохитний намір зайти ввечері до Діксонів, їй це не вдалося. Стан справ у Зелених Дахах змусив її забути про все; у голові лишилася одна-єдина думка. На подвір’я вибігла Марілла, безтямно озираючись довкола.

— Енн, Дора зникла!

— Дора! Зникла! — Енн завважила хитрий вогник в очах Деві, що гойдався тим часом на хвіртці. — Деві, ти знаєш, де вона?

— Ні, не знаю, — упевнено відповів Деві. — Я не бачив її з обіду, клянуся вам чесно-чесно.

— Мене від першої години вдома не було, — пояснила Марілла. — Зненацька захворів Томас Лінд, і Рейчел послала по мене. Дора тоді бавилася лялькою на кухні, а Деві за клунею ліпив свої пасочки з болота. А півгодини тому я прийшла — і ніде її немає! І Деві присягається, що відтоді її не бачив.

— Не бачив, — урочисто запевнив Деві.

— Мабуть, вона десь тут, недалеко, — мовила Енн. — Сама нікуди заблукати не могла — ви ж знаєте, яка вона полохлива. А раптом Дора заснула в котрійсь із кімнат?

Марілла похитала головою.

— Я ввесь будинок оглянула. Та може, вона десь у клуні чи в оборі?

Почалися ретельні пошуки. Стривожені Енн і Марілла обнишпорили всю ферму, кожен куток у будинку й на подвір’ї. Енн бігала садами й Лісом Привидів, гукаючи Дору. Марілла спустилася до льоху зі свічкою. Деві гасав за кожною з них по черзі, невтомно висловлюючи припущення, де слід шукати сестру. Невдовзі усі вони знов зустрілися на подвір’ї.

— Казна-що, — простогнала Марілла.

— Де ж вона може бути? — у відчаї запитала Енн.

— А може, у колодязь упала? — жваво припустив Деві.

Енн і Марілла обмінялися переляканими поглядами.

Упродовж усіх пошуків їх обох непокоїла ця думка, та жодна не наважувалася висловити її вголос.

— Мо… можливо, — прошепотіла Марілла.

Уся тремтячи, Енн підійшла до цямрини й схилилася вниз. На поличці усередині стояло відро. Далеко внизу тьмяно відблискувала непорушна вода. Колодязь Катбертів був найглибший в усьому Ейвонлі. Якщо Дора… та Енн не могла про це думати. Вона здригнулася й відсахнулася вбік.

— Біжи до пана Гаррісона, — ламаючи руки, сказала Марілла.

— Пан Гаррісон та Джон-Генрі поїхали… поїхали до міста. Я покличу пана Баррі.

Пан Баррі приніс мотузку із прив’язаним до неї пристроєм, схожим на граблі. Доки він промацував дно колодязя, Енн і Марілла стояли поряд, ціпеніючи й трусячись від жаху; тим часом Деві, осідлавши хвіртку, споглядав їх із виразом невимовної втіхи.

Нарешті, зітхаючи з полегшенням, пан Баррі похитав головою.

— Там її нема, проте цікаво, куди ж усе-таки вона могла зникнути. Слухай-но, юначе, тобі справді невідомо, де твоя сестра?

— Я сказав уже сто разів, що не знаю, — ображено відповів Деві. — Може, прийшов якийсь волоцюга і вкрав її.