Ярослава Дегтяренко - Між двох орлів

– Йдіть! – роздратовано відрізала Марічка та швидко пішла геть, не звернувши уваги на молодших дітей, які підійшли до ґанку.

– Невже Соломка таки відібрав млин? – запитала Олеся у брата.

– Ні, але й присуд полковник ще не виніс. Тому мама переживає! – зітхнув Демко. А потім покосував на Надійку, яка залишилася в затінку.

Олеся весело усміхнулася і прошепотіла йому у вухо:

– Вона сказала чекати на неї в гайку біля Полтавки.

– Дякую, сестричко! – вигукнув Демко, розцілував сестру й ледь не підтюпцем побіг геть від ратуші.

Надія трохи почекала, знемагаючи від нетерпіння, а потім підхопилася і, подарувавши Олесі вдячну усмішку, швидко пішла з обійстя.

– Куди це вона так швидко пішла? І Демко теж так швидко побіг, що й на мене уваги не звернув? – ображено запитав Левко.

– У справах, Левцю, у справах, – ухильно промовила Олеся і, щоб відволікти його, запропонувала: – Ліпше ходімо я куплю тобі бублик.

Левко одразу ж пожвавився та потяг сестру з площі. Олеся давно слугувала повіреною ще зовсім дитячого кохання брата й Наді. Проте власного кохання не мала. Вона помічала, що хлопці звертають на неї увагу, але це їй не лестило – жоден з них так і не зміг обпалити її серця. І до того ж Олеся була занадто сором’язливою, тому вкрай рідко брала участь в розвагах молоді. Соромилася навіть приятелів старшого брата, яких знала з дитинства і які, подорослішавши, дивилися на неї з захопленням та не гребували фліртувати.

Немає нікого стрімкішого за закохану дівчину, яка біжить на побачення, – Надійка, мов на крилах, пролетіла містом, кваплячись до заповітного гайка. Тут в густих кущах вже нетерпляче тупцював Демко.

– Навіщо ж ти так бігла, люба? – прошепотів він, обнімаючи її.

– У мене мало часу, – випалила Надя, а потім перевела дух та додала: – Мені опівдні треба бути вдома. Тітка лютує, коли я довго гуляю! Минулого разу, коли ми бачилися, я говорила, що піду до хрещеної. І вона потім питала хрещену, чого я в неї так довго була, і якби хрещена не збрехала, то кепсько б мені прийшлося. Добре, що вона мене підтримує!

Демко спохмурнів. Надія осиротіла півтора року тому. Жодних близьких родичів у неї не було, і за заповітом покійного батька дівчиною опікувався Пушкар – оселив її у себе та дбайливо зберігав її майно. Однак саме це майно спокушало дружину полковника видати дівчину за свого троюрідного племінника Юрка Волощенка. І пані Пушкариха з нетерпінням чекала Надійчиного вісімнадцятиріччя, бо за бажанням покійного батька вона мала піти заміж не раніше цього віку. Пушкар не квапився влаштувати цей шлюб, бо щиро зичив вихованці добра. Але закохані ретельно приховували свої стосунки, побоюючись гніву Пушкарихи.

– Господи! Швидше б тобі виповнилося вісімнадцять, і тоді я попрошу маму до тебе сватів заслати! – вигукнув Демко.

– А якщо полковник не погодиться? – сумно запитала Надя.

– Чому не погодиться? Хіба моя родина гірша за родину Волощенка? А що сам Пушкар говорить?

– Він не слухає тітку, і на всі її докори каже: «Мій борг – добре подбати про сироту, а не позбавитися від неї», – відповіла Надя, замовчуючи, що самому Волощенку вона неабияк подобається. – Але я побоююся, що вона так йому допече, що він погодиться.

– Люба, тоді ми потайки обвінчаємося, і ніхто нічого не зможе вдіяти! – весело мовив Демко, щоб заспокоїти кохану. – Я душу віддам, тільки б ти моєю вік була! Ти найгарніша у світі, серденько моє! – палко мовив він, милуючись нею.

Надя справді була вельми приваблива – невисокого зросту, миловида, смаглява, з темними мигдалевидними очима та темним волоссям, заплетеним у товсту косу.

– Ні! Не кажи такого! – вигукнула Надійка, ужахнувшись, та почала швидко хреститися. – Бо біду накличеш і нечистий справді тебе забере! Бережи тебе Господь!

– Угу. Як ти поцілуєш, то неодмінно вбереже, – мовив Демко, а потім спіймав губки своєї коханої та поцілував її так палко, що в неї й подих перехопило.

– Ні! Пообіцяй, що не будеш більше так казати! І обов’язково в церкві помолишся! – вигукнула Надя, відвертаючись, але безсовісний Демко почав жагуче цілувати її щічки та шию. – Ну, припини!

– Обов’язково зроблю, як ти просиш, моя ясна зоре! – шепотів закоханий хлопець. При цьому виявив стільки завзяття в поцілунках, що Надя не витримала та сама почала цілувати його у відповідь.

Опівдні Марічка прийшла до ратуші сама – Олеся та Левко десь загулялися, а Демко ніяк не міг розлучитися з Надею. Зате зіткнулася із Соломкою. Обоє, зло зиркаючи одне на одного, мовчки увійшли до зали, де вже сиділа вся судова колегія. Жінка ковзнула поглядом по обличчях чоловіків: Пушкар хмурився, смикав довгі, білі, як сніг, вуса, тобто нервував так, наче мусив вчинити щось недостойне і від цього страждав; писар був чорніший за грозову хмару; а осавула з суддею теж мали незадоволений вигляд – чхали вони на цей суд, коли вдома чекає смачний обід! Те, що писар був зажуреним, підбадьорило жінку. Але коли зачитали присуд, то бідна Марія ледь не зомліла – Пушкар визнав, що вона володіла млином незаконно, однак, пам’ятаючи ратні заслуги покійного Василя і те, що вона сумлінно сплачувала податки, вирішив її не штрафувати, проте млин відбирав.