Ярослава Дегтяренко - Між двох орлів

Демко люто окинув обійстя поглядом і побачив Омелька, який так зручно примостився в тіні хати, що не одразу його й помітиш, і безмовно спостерігав за цією сценою. Омелько був одним з підсусідків 8 8 Безземельний селянин, який проживав у заможного селянина чи козака. покійного Гориченка, але тепер став майже членом родини – він єдиний з усіх нахлібників Василя не полишив його удову з малолітніми дітьми і допомагав, чим міг. Щоправда, Омелькові все одно нікуди було подітися – родичів він не мав, та ще й після поранення кульгав на ногу. Але ці сумні обставини міцно сплелися з відданістю покійному хазяїну, тому він залишився жити у його вдови.

– А ти чого мовчав? Чому не вступився за маму та дозволив цій погані її принижувати? – накинувся Демко на чоловіка, щоб розігнати досаду.

– Пані не веліла втручатися, – незворушно відповів Омелько, анітрохи не ображаючись на хлопця, бо знав, чого той біситься, і розрядив свій пістоль.

Демко усміхнувся – він знав, що кульгавість не заважає Омелькові влучно стріляти. Ось і зараз чоловік недаремно тримав пістоль у руці, бо вже не раз мусив вгамовувати нахабу Соломку.

Олеся, яка мовчки спостерігала за цими чварами, підійшла до насупленого Демка та обережно поклала руку йому на плече.

– Не журися! Ходімо я намажу тобі обличчя сметаною, щоб не пекло, – запропонувала дівчина, шкодуючи брата – він завжди довіряв їй свої найпотаємніші мрії. Так само як і мати часто ділилася з дочкою своїми турботами та переживаннями. Тому Олеся відмінно знала: мати прагне втримати старшого сина вдома, а Демкові дуже хочеться пригод.

– Угу. І буду біленький, як панночка, – буркнув Демко, а потім хихикнув та обняв сестру. Левко одразу ж підбіг до старших, вліз між ними, вимагаючи, щоб і його обійняли.

Увечері Марічка в задумі сиділа на призьбі, хмуро дивлячись у ясне небо, де ще полум’яніла заграва травневого заходу, коли з хати вийшла Олеся, присіла поруч та пригорнулася до неї. Марія рвучко обняла доньку, поцілувала в маківку.

– Що тебе мучить, мамо? – обережно запитала Олеся.

– Не знаю, як і пояснити, доню. Якесь недобре передчуття, що Соломка щось утне, щоб відібрати наш млин.

– А може, й справді треба поскаржитися на нього полковникові? – ще більш обережно запропонувала Олеся. – Можливо, буде краще, якщо Демко почне служити, адже він так мріє бути схожим на покійного тата.

– Тебе Демко підіслав? – запитала Марічка, відсторонилася від дочки та гірко зітхнула. – А чи усвідомлюєш ти, донечко, як страшно втратити дитину? Ви не розумієте цього. Ви навіть не уявляєте, як я боюся за ваші життя! Твоє, Демкове, Левкове… Ви мене зрозумієте тільки тоді, коли у вас будуть власні діти. Я ладна своє життя віддати, лише б ви троє були щасливі. Тому не хочу, щоб Демко наслідував батька. Добре, що Левусь ще замалий і всі його мрії обмежуються лише ласощами!

– А чим же тоді Демкові займатися? Він же не може все життя робити те, чого хочеш ти? – сміливо запитала Олеся, ризикуючи отримати сувору догану, але мати лише усміхнулася.

– Донечко, сонечко ти моє, Демко змужніє і замінить мене в управлінні млином, а потім одружиться, і все у нього буде добре, – впевнено відповіла Марія, усміхнувшись цій щасливій перспективі. – І тебе теж видам заміж! І в мене будуть онуки! Господи, тільки б Соломка нам не нашкодив!

– Не нашкодить! Бог нас не залишить, – відповіла Олеся і знову пригорнулася до матері.

Марія обняла доньку та підняла очі до неба. Згадалося, як далеким весняним вечором з покійним чоловіком сиділи на цій самій призьбі та мріяли, як разом постаріють і бавитимуть онуків. Вони були тоді такі щасливі, сповнені надій і планів на майбутнє. А потім Василь пішов у похід. Повернувся лише Омелько і повідомив, що господар загинув. На очі навернулися сльози, і Марічка швидко закліпала віями, стримуючи їх, бо давно заборонила собі плакати.

– Знаєш, донечко, найгірше, що може трапитися в житті, – це смерть. Усе інше можна пережити, перетерпіти, можна пробачити всі кривди та відродити кохання чи довіру, але ніколи не здолаєш смерть, – задумливо промовила жінка. – Дай Боже, щоб ти ніколи не втратила близьку людину, Олесенько. Дай Боже, щоб тебе ця чаша оминула.

Але Марія побоювалася недаремно – ця чвара стала останньою краплею в чаші Соломкиного терпіння, і він вирішив ґрунтовно підійти до справи. Климко вже переконався, що жодними погрозами не примусить Марію продати млин, тож треба діяти по-іншому. Тому почав розпитувати людей, яким чином млин опинився у володінні Гориченкової удови. Йому розповіли, що вона, мабуть, отримала його у спадок від чоловіка, а може, діти успадкували – до пуття ніхто нічого не знав, окрім того, що у Марічки завжди все чесно, і робітники в неї порядні, працьовиті, і сама вона не хапунка і не прóйда.