Ярослава Дегтяренко - Між двох орлів

Хіба не він у той чорний 1651 рік, ледь вирвавшись з полону від хана Ісляма Ґерая, кинувся під Паволоч 3 3 Йдеться про події битви під Берестечком 18 —3 0 червня 1651 року, коли хан Іслям ІІІ Ґерай втік, захопивши в полон Хмельницького разом з Виговським. збирати розсіяні козацькі загони та під Чудновим і на Уманському шляху розбив вісім тисяч татар, які поверталися до Криму, обтяжені бранцями, чим змусив хана відпустити Хмельницького? А в скількох битвах Іван ризикував своїм життям? Хіба не він створив таку потужну канцелярію, якої ніколи не мало Військо Запорозьке? Канцлер – так з повагою називали посли іноземних держав генерального писаря Виговського. Хіба це не він доклав руку до створення такої розвідки та шпигунської мережі, що гетьман знав про більшість потаємних справ сусідніх монархів? Та й завжди Іван був найближчим радником і помічником Богдана.

Однак ці амбіції та заслуги тьмяніли перед головним – Іван любив Україну і прагнув зберегти її свободу. Адже старий ворог молодої держави, Річ Посполита, нікуди не подівся, а ще й додався новий. Той самий, який взявся допомагати, – Московія нишком почала наступ на незалежність України.

Іван гірко усміхнувся – скільки сил він поклав при розробці Переяславських статей, але все прахом пішло – Московія першою не дотримала цієї угоди, уклавши за спиною України Віленське перемир’я з Польщею. А ледь зачувши, що Богдан на ладан дихає, Москва через свого посла Желябужського почала підбурювати людей проти гетьмана: мовляв, простому людові краще б жилося під повною владою царя. Отже, царя Олексія Михайловича Найтихішого не влаштовує Україна на чолі з самостійним гетьманом, що володарює наче суверенний монарх, – йому треба такого гетьмана, який став би вірним холопом.

Та навіть на церкву зазіхнув! У квітні помер київський митрополит, і треба було обирати нового. От московські посли недвозначно натякали, щоб українське духівництво «побажало» піти в послух до московського патріарха і спитало в царя Олексія дозволу на ці вибори. Ця «ласкава» пропозиція обурила церковних прелатів. Та чи чувано таке: древній церкві, яка з часів хрещення Русі підпорядковувалася лише Константинополю, піти в послух до якогось Московського патріархату, який колись був єпархією Київського?! 4 4 У 1448 р. Московська єпархія відокремилась від Києва, проголосивши себе патріархатом, і лише у 1589 р. (через 141 рік) була визнана Константинополем. Зазіхнути на давнє право української церкви, яке поважали навіть польські королі-католики? Це кричуще нехтування Переяславської угоди!

І чи вистачить у когось розуму, сили волі та спритності протидіяти своєму союзнику та зберегти те, за що пролилось так багато крові, – волю та державність? Іван сподівався, що у нього вистачить.

Але з іншого боку Іван усвідомлював, що багато чим поступається покійному Богданові. У нього не було харизми визволителя від ляхів, яка овіювала покійного гетьмана. І Виговський розумів, що не зможе опертися на всю масу простих козаків, як колись зробив Хмельницький, – лише на козацьку старшину. Таких людей, як він сам, – вчорашніх шляхтичів, що стали козаками, виборюючи свободу пліч-о-пліч з хлопами. І якщо ця старшина вручить йому булаву, то він муситиме зважати на неї. Сьогодні вони бачать в ньому гетьмана, а завтра можуть і скинути.

Ці всі міркування, що в глуху ніч терзали Івана, терзали й більшість старшин, які хотіли мати сильного лідера, а не сором’язливого юнака. Через це вони і зібралися на цю таємну раду, хоча Хмельницький ще лежав у труні. Що поробиш: життя та політика не визнають скорботи й зволікання, а вимагають рішучих дій!

– Я говорив з Юрасем, і він погоджується, що йому зарано бути гетьманом, тому відмовиться від булави. І згоден, щоб його замінив ти. А ми всі тебе підтримаємо, – пролунав позаду голос Зарудного, який, до речі, був наставником при Хмельниченку.

Іван покосував на своїх поплічників, гірко усміхнувся, зачувши спів других півнів. «Треба завершувати, бо скоро треті півні проспівають», – подумав він, повернувся, окинув поглядом усіх присутніх і твердо промовив: