Ярослава Дегтяренко - Між двох орлів

Вузенька стежка привела братів та сестру до урочища, що розкинулося між Монастирською та Подільською 7 7 Подільська гора – давня назва Іванової гори в сучасній Полтаві. Ще у XVIII ст. гору називали Подільською через Подільську браму, яка вела до Подолу, який був передмістям. Івановою гору почали називати у XIX ст. через садибу І. Котляревського. горами. Тут, серед могутніх дубів, була їхня невеличка садиба, обнесена частоколом із загострених стовбурів дерев. Увійшовши на обійстя, вони побачили матір в компанії Климка Соломки, одного з двох осавулів Полтавського полку та за сумісництвом зятя полкового писаря, що перетворювало його на особу зі зручним суспільним становищем.

Пані Марія Гориченко була вельми гарною жінкою тридцяти восьми років. Середнього зросту, ставна, гордовита, з яскравими блакитними очима в обрамленні чорних вій, Марічка неодмінно привабила б до себе тих поціновувачів жіночої вроди, які сприймають зрілу жінку, наче витримане вино – оксамитове та жагуче на смак, з тонким медвяним ароматом, що одночасно й освіжає, й запалює кров, і яке хочеться куштувати знову й знову. Однак, овдовівши, Марія забула про свою привабливість та не зважала, що у світі існують залицяльники. Навіть змусила себе забути про покійного чоловіка, якого палко кохала з самої юності, заштовхавши скорботу на дно своєї душі. Натомість наповнила своє життя любов’ю до дітей, які були її найціннішою спадщиною від чоловіка.

Чарівливість Марії, на жаль, не справляла враження на її співрозмовника, з яким вона про щось палко сперечалася. Соломка був опецькуватий, викоханий та чистенько вдягнений. Але кожен, хто поглянув би в його обличчя, зрозумів би, що перед ним рідкісний проноза. Климко щось роздратовано говорив Марії, а та, вперши кулаки в боки, не менш роздратовано йому заперечувала. Демко спохмурнів – з якогось часу він всією душею зненавидів цього чоловіка, який отруював їм життя.

Річ у тім, що покійний батько отримав у володіння від князя Конецпольського невеличку ділянку лісу, де побудував свою садибу. Проте ця земля не приносила доходу. Тому, коли Україна звільнилася від влади Польщі, Василь випросив у полтавського полковника дозвіл та побудував власним коштом млин на річці Рогізній, який давав непоганий прибуток. І нині цей млинок був єдиним джерелом коштів для сімейства Гориченків – Марії довелось навчитися керувати у такій зовсім не жіночій справі.

Проте це не подобалося Соломці, який не міг змиритися, що млином володіє не він, а якась удова давно загиблого козака. І тому Климко неодноразово пропонував Марії продати йому жаданий млинок. Марічка, звичайно, відмовлялася, але Клима це не зупиняло, і він раз у раз докучав їй своїми вимогами, які поступово переходили в погрози. І зараз знову Соломка вимагав згоди на продаж.

– Я востаннє тебе добром прошу: продай мені млин! – вимагав неприємний гість.

– А я востаннє кажу тобі: я нізащо не продам млина ані тобі, ані будь-кому іншому! На що я житиму? Чим мені годувати дітей? Ти хоч це розумієш? Ти ж сам батько! – запально говорила Марія. – Ти і так оббріхуєш мене, щоб люди перестали у мене молоти! Добре, що ніхто не вірить тобі, мерзотникові! Хай тебе Бог покарає за цю твою підлість, бо ти в сиріт останній шматок хліба забираєш! Йди геть з двору, бо спущу на тебе собак!

– Навіщо собак? Ти сама кого хочеш обгавкаєш та загризеш, бо гірша за шолудиву шавку! – ущипливо парирував Климко. – Дурна баба!

Демко таке не стерпів. Жбурнувши улов на землю, він підскочив до Соломки та за комір потяг його геть з двору, примовляючи:

– Тобі ж сказано, що не продамо, то чого ти раз у раз прешся до нас та п’єш з матері кров?! Йди геть! Не доводи мене до гріха!

Соломка кумедно упирався, намагався дряпатися, але безуспішно – шапка сповзла йому на очі, а вихопити шаблю він не здогадався, бо був більш спритний на язик, ніж на самозахист. Та й був він нижчим, товстішим за Демка, а той, хоч і юний, проте більш вмілий у таких справах.

– Даремно ти так з ним, Демцю, – зітхнула Марічка, коли син випхав нахабу з двору та зачинив за ним хвіртку. – Він тепер ще дужче лютуватиме.

– Поскаржимося на нього полковникові, – запропонував Демко. – Має ж полковник пам’ятати заслуги мого батька і не допустити, щоб ця мерзота нас грабувала! Нехай він візьме мене служити у полк…

– Я не хочу, щоб ти служив, і ми з тобою вже обговорювали це! – нервово крикнула Марія, підхопила кинуту на землю рибу та пішла у кухню, щоб уникнути суперечки, яка ось-ось мала б початися. Демкові дуже хотілося піти батьковим слідом, а мати робила все, щоб цьому завадити. Після загибелі чоловіка в душі Марічки оселився вічний страх втратити ще й старшого сина, якщо той стане козаком.