Ярослава Дегтяренко - Між двох орлів

Чекати довелося цілих чотири дні. І тоді всі дізналися, що гетьманом став генеральний писар Виговський. Проте ходили балачки, що обрали його лише до повноліття Юрася Хмельниченка, – до пуття городяни нічого не знали, тому що на козацьку раду їх не пустили.

Але Марічці було однаково, до чийого повноліття обраний Виговський, – лише б повернув їй млинок! А там хай буде гетьманом хоч до самого Судного дня – їй начхати! Тому наступного дня Марія збиралася на аудієнцію до Виговського, прискіпливо роздивлялася себе в ручне люстерко та досадливо зітхала. Начебто вона ще й гарна жінка, проте помітні легкі зморшки під очима та на лобі, а між бровами взагалі маленька складочка з’явилася, і шкіра вже не така пружна, і колір обличчя не такий свіжий, і рум’янець потьмянів… Марічка гірко зітхнула та відклала люстерко. Не те щоб їй хотілося полонити самого гетьмана чи ще кого, але, будучи гарненькою жінкою, вона знала, як це допомагає, коли чогось треба від протилежної статі, – рідкісний чоловік відмовлявся допомогти красуні у скруті, хіба що якийсь мужлай. А тепер її головна зброя послабшала. «Що поробиш?! – подумала Марія, знову гірко зітхнувши. – Мені вже багато років, і нічого я не вдію! Ох, Пречиста Діво, допоможи мені! Він просто зобов’язаний зглянутися на мене та допомогти!» Вона знову подивилась на себе в дзеркало, скинула брову, звабливо усміхнулася своєму зображенню, пустотливо зиркнувши очима, щоб підбадьорити саму себе. В останній раз поправивши одяг, Марічка вискочила з хати та летючою ходою пішла містом до гетьманського обійстя, із задоволенням помічаючи, як перехожі чоловіки оглядаються на неї. Від цього одразу поліпшився настрій та зміцніла упевненість в собі – є ще порох в порохівницях!

Проте Марію чекало гірке розчарування – діставшись до гетьманської резиденції, вона дізналася, що сьогодні Виговський не приймає прохачів. І завтра теж! Однак її це не засмутило – вона не збиралася зупинятися ні перед чим та вирішила неодмінно дочекатися гетьмана біля воріт. Має ж той колись вийти з дому?!

Так тупцюючи вулицею, Марія помітила, що на неї задивився один чоловік, який щойно вийшов з гетьманського обійстя. Вивчав її уважно, не зводячи очей. Придивившись, Марічка впізнала його й ужахнулася – і треба ж було зустріти саме його в такий зовсім незручний час?! От вже ж недоречна витівка долі! «Чи зурочив мене хто, що останнім часом так не щастить?!» – подумала вона й вже хотіла втекти, коли чоловік наздогнав її та безцеремонно вхопив за руку.

– Навіщо тікаєш, Марічко? Невже так сильно не рада мене бачити? – насмішкувато запитав він.

Марія кисло усміхнулася йому, ховаючи очі та намагаючись вирвати свою руку з його долоні. Але він тримав її міцно. Зрозумівши, що подітися нікуди, вона вирішила відбрехатися:

– Дивно, що ти, Павле, впізнав мене після стількох років! Я от не впізнала тебе. Та й згадала, що маю одну важливу справу, тому й хотіла піти. Пусти мене, я кваплюся.

– Не впізнати тебе я не міг – ти анітрохи не змінилась за ці роки, моя красуне. Хоча й стала старшою, трохи справнішою, ніж колись була, а твої очі вже втратили ту дівочу безтурботність і пустотливість, якою колись сяяли, наче дві зірочки, – незворушно промовив Павло, міцно, але ніжно утримуючи її долоню. – Натомість у твоєму погляді стільки настороженості та зацькованості, немов ти від кожного зустрічного очікуєш образи чи підступу. Навіть від мене! Але попри ці сумні зміни ти все одно та сама Марічка, яку я колись так гаряче кохав, про яку так мріяв і яка, на жаль, дісталась не мені, – скрушно закінчив він, явно дражнячи її.

– Красненько дякую за такі лестощі! – обурено вигукнула Марія, бо ці слова різонули по чутливому місцю, та зі злістю вирвала свою долоню. – Сподіваюся, ти нарешті зрозумів, чому я дісталася не тобі? У тебе немає ані тактовності, ані скромності! Так, я постарішала! Але ти теж не молодик і не красень, а шкарбун! Дозволь мені пройти!

Павло весело розреготався та знову вхопив її за руку.

– Не йди! І не сердься на мене, Маріє. Я ж пожартував! Насправді я дуже радий тебе бачити. І після стількох років ти така сама вродлива, як і в юності. Присягаюся! Ліпше розкажи мені, як ти жила всі ці роки? Як твій чоловік?

Марічка зітхнула. Річ у тім, що це був Павло Яненко-Хмельницький, племінник покійного гетьмана та її колишній залицяльник, який палко упадав за нею в молодості, тоді як вона не помічала нікого, окрім покійного Василя. Після її заміжжя Павло погорював, посумував та й одружився з іншою – треба ж було якось власне життя влаштовувати. Іноді згадував її, проте не часто, не бажаючи краяти серце нездійсненими мріями. Однак нині, коли Павло знову побачив колишню любку, то аж загорівся, наче й не минуло стількох років.