Ярослава Дегтяренко - Між двох орлів

Павло аж фиркнув зо сміху та мовив:

– Мені не треба грошей, Марічко. Я хочу, щоб ти мені віддячила іншим.

– А чого ж ти тоді хочеш? – спантеличено запитала вона.

– Тебе, – лаконічно відповів Павло, пустотливо блиснувши очима.

Почувши це, Марія аж запашіла та вибухнула гнівом:

– Мерзотник! Ти вимагаєш від мене в обмін на допомогу стати твоєю коханкою! Так? – І замовкла, бо Павло похабненько захихотів.

– Ох, Марічко! Та мені таке й на думку не спало! – промовив він. – Ти вдова, і я вдівець, то чому б нам не одружитися? Нам же ніщо не заважає. Я саме це мав на увазі.

– Я вже застара для заміжжя! – манірно вигукнула Марія. – У мене діти є, і мені треба про них дбати, а не чоловіка собі шукати!

– Ой! Застара вона! Не прибіднюйся! – єхидно осміхнувся Яненко. А потім подивився на неї – сонце сідало, і його світло проникало в сіни крізь розчахнуті двері, а Марічка стояла навпроти дверей, і промені осяяли її, пофарбувавши обличчя в золотаво-рожевий колір.

Пам’ять повернула Павла в далекі дні молодості, коли вони теж ось так стояли при заході сонця. Тоді він освідчився їй, а вона відмовила, суворо заборонивши після цього навіть говорити з нею. Яненко зітхнув. «Та врешті-решт, чого вона ще й комизиться? Невже я такий бридкий їй навіть зараз, коли її чоловік давно помер? Але яка ж вона гарна! Господи!» – подумав він, а потім підійшов до жінки ближче та, дивлячись на неї згори вниз, палко заговорив:

– Знаєш, Марічко, я так і не зміг забути тебе, хоча й минуло вже стільки років! І дня не було, щоб не згадував тебе. Згадував, якою ти була пустотливою в юності та як вправно пускала бісики очима, що доводила мене до божевілля своїми витівками. Хоч я й одружився з іншою, але все одно не зміг витравити тебе зі свого серця. Марічко, я кохаю тебе так само, як і в молодості. Погоджуйся, моє серденько! Погоджуйся, бо я не хочу більше упустити тебе! – І, вже не стримуючи себе, Павло міцно обняв її та спробував поцілувати.

– Пусти мене! – пручалася Марія, чомусь злякавшись його запалу та відвертаючись. Однак голосно кричати не наважилась – ще Улита почує та пустить плітки. – Безсоромний! Та чи є у тебе совість?! Пусти негайно! Бо інакше закричу!

– Кричи, моя люба, – незворушно відповів Павло та ще міцніше притис її до своїх грудей, шепочучи: – Марічко, лише торкнувся тебе, і наче збожеволів! Кохаю тебе! Кохаю до нестями! І бажаю тебе! Хіба нам є що втрачати чи чого соромитися? – І, швидко озирнувшись навколо, помітив прочинені двері в комору та потягнув її туди, хоча вона несамовито відбивалася. Від цього нахабства Марія розлютилася і чимдуж відважила Павлові такого дзвінкого ляпаса, що у самої вуха заклало. Бідний Яненко ошелешено завмер, а потім випустив її з рук, вхопившись за щоку. Марічка злякалася. І від переляку вхопилася за свою щоку, наче теж отримала ляпаса, і з невимовним жахом дивилась на Павла.

Обоє так і стояли на порозі комори, тримаючись за щоки, поглядали одне на одного та мовчали. Марія позирала з обуренням та образою, але в глибині її очей Павло прочитав страх і відчай. І зрозумів: вона загнана в кут, а він був для неї останньою надією, і його пристрасть лише вказала їй на беззахисність і безвихідь. Йому стало невимовно її шкода та схотілося будь-що захистити від усього зла.

– Ох, Марічко, у тебе навіть ляпаси солодкі, – нарешті вимовив Павло, осміхнувшись, а потім обережно пригорнув її до себе, відчувши, як сильно вона тремтить, але не сміє опиратися. – Не бійся, Маріє, не тремти, – промовив він, обережно гладячи її по плечах і спині, – я допоможу тобі, чим зможу, як обіцяв.

Марія скинула на нього очі, в яких ще яскравіше спалахнув відчай.

– Але… – почала вона.

– Якщо не хочеш жити зо мною, то я не вимагатиму, – перебив її Павло. – Але подумай, Марічко, добре подумай! Я кохав тебе всі ці роки, і для мене буде щастям нарешті стати твоїм чоловіком. Тому поміркуй над моєю пропозицією.

Марія зітхнула і подивилась йому в очі – Павло дивився на неї з коханням і сумом, немов передчуваючи, що вона так і залишиться для нього нездійсненою мрією.

– Павле, зрозумій мене правильно, я… я… – Марія затнулася, бо так і не знайшла гідної причини для відмови.

– Що ти, сонечко? – лагідно запитав Павло, а потім спіймав її губи та поцілував.

Від цього поцілунку в Марічки чомусь підкосилися ноги. Проте вона не стала вириватися, з подивом усвідомивши, що в його обіймах так добре, а цілується він так жагуче. А вона так давно не цілувалася! Але хитрий Павло, відчувши сум’яття, відпустив її. Марія, яка тремтіла всім тілом, притулилася до одвірка, безуспішно намагаючись опанувати себе.