Ярослава Дегтяренко - Між двох орлів

– Тож я зайду по тебе завтра зранку, – промовив він, наче нічого й не сталося. І був такий!

– Дякую тобі, – пробелькотіла Марія Павлові услід, хоча він її не почув. «Господи, стільки років минуло, а він усе одно мене кохає! І заради цього кохання допоможе. Боже, дякую тобі!» – думала вона, радіючи з цієї надії на порятунок свого матеріального становища. Але потім думки Марії потекли в геть іншому напрямку. Що значить піти за полковника, наділеного владою? Це значить, що цей шлюб позбавить від багатьох прикрощів не тільки її, а й дітей. І ніхто і ніколи їх більше не скривдить. А така перспектива варта того, щоб продати себе! Але потім Марії стало соромно від цих розрахунків. Вона чудово розуміла, що жити з людиною заради грошей чи дітей – дурість. Грошима або переситишся, або розтринькаєш, а діти виростуть та підуть, і тоді цей шлюб перетвориться на важкий тягар для обох. Але згадалися пристрасний погляд Павла, його міцні обійми та поцілунок; і Марія відчула ще більш пекучий сором, усвідомивши, що їй уперше за стільки років схотілося чоловічої ласки. Схотілося відчути себе коханою, бажаною, одним словом – знову відчути себе жінкою, а не вічно заклопотаною, загнаною та скорботною вдовицею. «Боже, Боже! Та що це я собі таке думаю?! – прошепотіла Марія, визнаючи, що зізнання Павла розбудило в ній пристрасть, яку вона ніколи до нього не відчувала. – Не треба зараз про таке мислити, коли в мене глузд за розум завертає! Поміркую про все, коли заспокоюся». Однак вона так і не заспокоїлася і мало не до опівночі не могла заснути, а вранці з нетерпінням чекала на Павла.

Яненко з’явився аж під обід. І жодним натяком не згадав про вчорашні домагання. Проте йдучи поруч з ним вулицею, Марійка відчувала, що він скоса поглядає на неї і його погляд сповнений кохання.

А коли вони прийшли на гетьманське обійстя, їх безперешкодно допустили до самого Виговського. «Дійсно, добре бути полковником!» – досадливо подумала Марія, відчуваючи себе нікчемною та безпорадною, коли завжди звикла бути сильною та впевненою, і з гіркотою розуміючи, що без Яненка їй довго довелося б добиватися аудієнції.

Виговський зустрів Марію приязно та галантно, що вельми потішило її самолюбство, співчутливо розпитав про її біду, терпляче вислухав усі скарги, бо від хвилювання вона виявила невластиву їй балакучість.

– На жаль, пані, Пушкар справедливо розсудив тебе із цим Соломкою, – мовив гетьман, коли Марія нарешті замовкла, – але, враховуючи заслуги твого чоловіка і те, що ти сумлінно сплачувала всі податки, я вважаю за можливе повернути тобі цей млин. До речі, в тебе ж є сини? То пришли їх до мене – якраз будуть служити у Війську!

– Ох, ні! Мій старший син ще занадто юний для служби! Він ще зовсім дитина! – жалісливо відповіла Марія, невимовно злякавшись за Демка. – А молодшому нещодавно виповнилося десять років!

– А старшому твоєму скільки років? – поцікавився Іван з ввічливості, хоча насправді йому було байдуже.

– Твоя ясновельможна милосте, йому ледь-ледь виповнилося вісімнадцять! – трохи прибрехала Марія. – Він ще зовсім хлопчик!

– Нічого собі хлопчик! – вигукнув Виговський, а Яненко пирснув зо сміху. – Який же це хлопчик? Це вже цілий бугай! Нехай приїжджає до мене – візьму його під бунчук.

– Ні! Не допущу цього! – заволала Марічка. – Не віддам!

Виговський з Яненком здивовано перезирнулися – у всій Україні не знайшлося б дурнів, які б відмовилися від служби у гетьманському почті.

– З якого це дива не віддаси? – запитав Павло. – Його ж тут ніхто не з’їсть! Ти ж сама щойно бідкалася, що треба сина в житті влаштувати!

Марічка винувато подивилася на обох чоловіків – як їм пояснити, що вона боїться за життя Демка і тому воліє бачити його звичайним міщанином, а не козаком, який мусить все життя воювати? Але потім згадалися численні чвари з сином, м’які натяки дочки. Жінка зітхнула, подумавши: «Мабуть, така Демкова доля! Тільки молю тебе, Боже, збережи моє дитя!» – а потім твердо мовила:

– Якщо йому треба служити, то нехай його припишуть до Полтавського полку – так він хоч буде у мене на очах! Якщо, звичайно, твоя милість це дозволить.

Іван уважно подивився на Марічку, і його охопила жалість – він зрозумів, що це говорить не вона, а її материнське серце, для якого не існує ані боргу чи обов’язку перед Вітчизною, ані будь-чого іншого, окрім безпеки та добробуту дитини.

– Добре, мила пані, нехай буде по-твоєму, – сказав Виговський. – Буде твій син приписаний до Полтавського полку і, можливо, буде служити джурою при самому Пушкареві – вважай, що у Бога за пазухою.