Ярослава Дегтяренко - Між двох орлів

Козацька столиця кипіла та вирувала, переповнена людьми. Січ – споконвічний притулок для скривджених панівним станом, для шукачів пригод та всіх тих, кому свобода важливіша за життя, – цього року стала ще й притулком для незадоволених гетьманським правлінням. Ще за життя Хмельницького, тобто з весни 1657 року, сюди стікалися всі ті горлорізи, які звикли жити лише війною та грабунками і не уявляли собі іншого життя та джерела доходів. Проте у Січ ішли й розорені селяни та містяни, які в безкінечних війнах з Польщею втратили майно та родину, своє місце у світі, з метою почати нове порядне життя чи якось прогодуватися, доки не настануть кращі часи. І вся ця голота змішувалася з корінними козаками – січовиками та зимовчаками. Такою була та епоха, в якій істинні лицарі, для котрих головними цінностями були честь, совість та благородство і які охоче жертвували заради них своїм життям, химерно перемішались зі звичайнісіньким непотребом, для якого честь та совість були абстрактними поняттями та які не уявляли собі іншого існування, ніж пожива чужим майном. І, за віковим звичаєм, Січ-мати, колиска української волі та незламності, приймала всіх – треба ж було якось поповнювати лави!

Ця різношерста, скривджена долею публіка була благодатним ґрунтом для усіляких заколотів та обурень – ще весною Україною ходили чутки, що запорожці мають намір іти війною на Чигирин, і покійному Хмельницькому довелося відправляти війська для приборкання низовиків. Такі самі тривожні чутки ширилися і влітку. Однак восени ці заміряння невдоволених запорожців почали ставати дійсністю, особливо коли кошовим отаманом став Яків Барабаш 20 20 Яків Барабаш (? – 1658) – кошовий отаман Запорозької Січі, обраний у вересні 1657 року. Наприкінці 1657 р. вперше за історію Запорожжя прийняв титул кошового гетьмана. Походження Барабаша достовірно не відоме. Участі у Визвольній війні 1648—1654 рр. він не брав – жодні нині відомі історичні джерела його не згадують. .

Звідки цей Барабаш узявся, чому прийшов у Січ і як так вийшло, що він, здобувши прихильність більшості черні, був обраний кошовим замість лояльного до Виговського Павла Гомона, не замислювався ніхто. А навіщо? Головне, що пан кошовий має достатньо грошей, щоб пригостити всіх охочих горілкою, та вельми ненавидить городову старшину, яка жирує коштом простих козаків. Адже настрій більшості виливався в постулат: «Скинули, слава тобі Боже, польських панів, так натомість нам своя ж старшина на шиї ярмо накидає! Тож треба бити свого, щоб чужий боявся!»

Мало хто усвідомлював, що з 1648 року, коли низові козаки пішли за Хмельницьким на війну з Польщею, Україна змінилася – замість провінції Речі Посполитої перед світом постала нова держава, яку сусіди почали брати до уваги та шукати з нею дружби. А становлення нової держави неможливе без зміни суспільного ладу та створення нових органів влади, відходу від старих традицій і звичаїв, які були рушійною силою для обстоювання волі. Проте не варто було забувати й про справедливість – становлення держави не мало відбуватись шляхом збагачення одних і зубожіння інших. Новоявлені пани не розуміли, що народ, ковтнувши волі, змінився.

Але найгіршим було те, що ні ті, ні інші не розуміли головного: сила України в єдності її народу – від останнього жебрака до гетьмана.

У той жовтневий день Барабаш сидів у своєму будиночку сам – йому було відомо, що гетьман Виговський скликав раду в Корсуні, куди запрошена уся старшина та по двадцять простих козаків з кожної сотні. Проте туди не запросили жодного запорожця. Вочевидь, Виговський чудово розумів, що Барабаш йому явний ворог і запрошувати його на раду все одно, що самому собі сала за шкуру залити. Але для Якова залишалось загадкою те, чому Іван не приборкує Запорожжя силою? Чому обрав такий незвичний спосіб – заборонив купцям вести з козаками торгівлю? І ця заборона давала перші результати – Січ почала відчувати нестачу хліба, пороху та куль. Козаки-зимовчаки, які звикли жити своїм трудом, ремствували, позбувшись доходів від збуту своїх товарів – сушеної риби, скота, меду. Але їхнє невдоволення спрямовувалося не на гетьмана, а на кошового, бо, на думку людей, саме Барабаш мав вирішувати ці питання. Тому Яків і сидів у самоті, міркуючи над цими труднощами, коли у двері постукали. «Увійди!» – з роздратуванням дозволив він.

Увійшов козак і доповів, що кошового бажає бачити якийсь старий. Яків здивувався, проте наказав привести незваного гостя. У світлицю зайшов бідно вдягнений і щуплий чоловік маленького зросту, фізіономія якого не мала жодних примітних рис, крім кудлатої бороди та таких же густих брів над блідо-блакитними, ніби вицвілими очима. Гість ввічливо вклонився та мовчав.