Ярослава Дегтяренко - Між двох орлів

– Пушкар – полтавський полковник, а Джеджалій – кропивнянський, – задумливо промовив старий. – Полтава взагалі поруч з кордоном нашого царства… Ось що! Відправ кого-небудь відданого до цього Пушкаря та домовся з ним – якщо він підтримає твою скаргу, то це тільки покращить справу. Натякни йому, що на кону цієї гри гетьманська булава. Подивимося, що він заспіває у відповідь.

– Добре, – відповів Барабаш, незадоволено хмурячись, бо сам мріяв про булаву. І ці його заповітні думки не приховалися від проникливого старигана. А потім запитав: – Але що ще мої посли мають просити у царя? Тільки нову раду?

– Вони мають скаржитися, що Виговський – незаконно обраний гетьман і народ готовий повстати проти нього, бо ненавидить його і хоче жити лише під владою царя, та просить, щоб скрізь були воєводські залоги. Тоді ані гетьман, ані старшина не насміє просту людність утискати. Поміркуй над цим. І не забувай, що його величність воліє бачити вірного собі гетьмана, такого, який буде вірою та правдою служити йому. Тож такому гетьманові по службі буде й винагорода! – двозначно натякнув старий. – Пам’ятай це!

І швидко вийшов. Барабаш сам зачинив за ним двері, не помітивши, що козак, який чатував на ґанку, кудись зник. Пан кошовий занадто замислився над усім почутим від таємничого візитера, тому й не надав цьому значення. А даремно! Не тільки москалі вміли шпигувати та страждали на патріотизм!

Яків заходився обдумувати майбутній донос. Поміркувавши, він дістав із шафи невеличку скриньку, відімкнув її ключем, який завжди носив із собою, та дістав листи від Виговського до кримського хана. Ці листи були перехоплені запорожцями ще у вересні, і чогось по-справжньому крамольного чи зрадливого ані для Московії, ані для самої України в них не було – гетьман повідомив хану про своє обрання на Чигиринській раді та висловлював надію, що обидві держави в майбутньому житимуть у мирі та злагоді. Однак яка різниця, що там було написано?! Головне, що це писалося без відома та дозволу царя! А те, що встановлення приязних стосунків з південним сусідом має піти насамперед на користь Україні, Барабаша не хвилювало. Перечитавши ці листи та ще раз ретельно все зваживши, Яків вирішив ризикнути – відправити своїх послів у Москву, незалежно від результатів Корсунської ради.

У цей самий час Виговський прибув до Корсуня. Гетьмана, окрім ворожого до нього Запорожжя, хвилювали ще й інші турботи.

У вересні його відвідав царський посол Артамон Матвєєв, і цей візит викликав тривогу. Матвєєв тримався жорстко. А в грамоті, яку він привіз, Івана іменували писарем, а не гетьманом, хоча він раніше писав царю про своє обрання. Отже, Олексій не визнає козацького волевиявлення у виборі ватажка! До того ж посол щиро дивувався, що козаки не спиталися дозволу царя на вибори, а самі впоралися!

Ще Матвєєв повідомив, що цар Олексій надішле військо, про яке просив Павло Тетеря. Покійний Хмельницький справді відправляв його послом до царя просити помочі, але тоді були інші обставини – влітку нависла загроза спільного походу Криму та Польщі в Україну. Але нині ця небезпека минула і московське військо було більш ніж недоречне.

Тетеря влітку довгенько пробув у Московії та привіз звідти тривожні чутки – цар цікавився можливістю збору податків з українців, мотивуючи це тим, що не має жодного прибутку з України, самі лише видатки. От і розпитували дýмні дяки 22 22 Дýмний дяк – посадовець у Московії у XVI—XVII ст., який займався державним діловодством. , скільки ж грошей можна зібрати з посполитих 23 23 Посполиті, поспільство – назва міщан та селян, що виникла після Національно-визвольної боротьби 1648—1654 рр. в Україні. Згодом поспільством називали лише вільних селян. . Частина цих коштів повинна відправлятися до царської скарбниці, а решта йти на утримання звичайних козаків, бо жалування їм уже давно не платять. Але, довідавшись, що в Україні назбирається близько трьохсот тисяч служивих козаків, натякнули, що таких має бути не більше шістдесяти тисяч і всі вони мусять бути записані у реєстрі, а інші нехай стають поспільством. І в такому випадку для посилення козацького війська треба по українських городах, звичайно ж, тих, які розташовані подалі від неспокійного кордону з поляками і татарами, завести воєводські управи та поставити залоги з московськими солдатами, які мають годуватися коштом місцевого населення, – мовляв, воєводи доглянуть і за збором податків, і за безпекою царських підданих. І до того ж цим солдатам треба буде виділити землю, щоб вони могли завести власні господарства та перевезти з Московії свої родини. Цього ж вимагав і Матвєєв, недвозначно натякаючи, що цар Олексій бажає переглянути пункти угоди, укладеної 1654 року в Переяславі. На що отримав від Виговського ввічливу, але чітку відповідь, що, мовляв, хоч Військо і присягало на вірність Олексієві, проте це було ще за Хмельницького, а як помер старий гетьман, то померла з ним і присяга. Тож не варто так далеко заходити в чужу країну, бо далеченько буде тікати – козаки в змозі дати гідну відсіч. Матвєєв, звичайно ж, образився, що так невдячно відкидають щиру царську турботу.