Ярослава Дегтяренко - Між двох орлів

А далі Іван на знак своєї відставки незворушно поклав на землю свою шапку, а на неї – булаву, низенько вклонився всім присутнім та, скочивши на коня, був такий. Козаки, здивовані таким поворотом, мовчали. І в полі було так тихо, що якби не тупіт копит коня Виговського, то від цієї тиші дзвеніло б у вухах.

З такого дива не звариш пива – віщає приказка. Проте пиво таки зварили. Піднялися дебати: що ж це таке діється на світі Божому і як же таке могло статися, що гетьман зрікся уряду?! Як же тепер жити без гетьмана? А головне: кого ж на уряд-то обирати? Здійнявся суцільний гул, у якому все чіткіше та голосніше лунали вигуки «Поверніть Виговського! Йому віддайте булаву! Нехай Виговський гетьманує!» Демко, який розсудливо мовчав і лише з цікавістю спостерігав, поглянув на Пушкаря – Мартин теж мовчав та хмурив сиві брови, скоса поглядаючи на булаву, що виблискувала дорогоцінним камінням на жовтневому сонці. І хлопець з подивом усвідомив, що його патрон не заперечує проти зречення Виговського. «Але чому ж Пушкар його не підтримує?» – подумав він, не розуміючи, що Мартин досадує з того, що жоден козак не викрикнув його ім’я. А коли до полтавців підійшов якийсь осавула та запитав, кого гетьманом обирати, то Пушкар крізь зуби процідив: «Виговського», – та, відвернувшись, швидко пішов з поля.

Коли голоси злилися в одностайне «Виговського в гетьмани», генеральний суддя Богданович-Зарудний, прихопивши булаву, а з ним і деякі полковники та чернь поїхали слідом за Виговським і наздогнали його вже під Корсунем, де і вручили булаву, вимагаючи повернення на уряд.

Іван булаву прийняв – його демарш вдався на славу. По-перше, на цю раду з’їхалися представники з усіх полків і навіть посли від Швеції, Криму та Туреччини, і те, що його повторно обрали гетьманом, красномовно висловлювало тверду волю всього козацтва. Тож зникають підстави сумніватися у законності його гетьманування. По-друге, через своїх соглядатаїв Виговський мав змогу дізнатися, кому ж його обрання припало не до душі або кого ще називали можливим гетьманом і хто з присутніх дійсно бачить у ньому свого ватажка, а отже, підтримає його.

Повернувшись на раду, Іван передусім чемно подякував товариству за ласку та довіру, а товариство урочисто присягнуло, що до останнього свого подиху буде стояти за свого гетьмана та за свої вільності. А потім козацтво зайнялося насущними питаннями – зачитали угоду, укладену в Переяславі у 1654 році, схвалили її зміст та вирішили відправити до царя посольство, щоб повідомити про обрання Виговського та отримати згоду від нього саме на цей зміст угоди. А ще – витребувати для гетьмана жалувану грамоту. Таку саму, яку колись було видано покійному Хмельницькому. Послом обрали Юрія Миневського, осавулу Корсунського полку, який користувався загальною повагою, а ще був вельми відданий Виговському.

На тому козацтво й розійшлося. Демко повертався до Корсуня у почті Пушкаря, коли його наздогнав Яненків джура та повідомив, що сьогодні полковник запрошує до себе на вечерю. Хлопець з радістю погодився.

– Чого це Яненко запрошує тебе вечеряти? – здивувався Мартин. Дійсно, звідки київський полковник міг знати якогось полтавського шмаркача та ще й на вечерю до себе запрошувати?! Це взагалі було не те що дивно, а нечувано!

– Я сам здивований цим запрошенням, – чесно відповів Демко. – Пан Яненко давно знає моїх батьків, і тому влітку допоміг мамі отримати універсал на млин. А нині, мабуть, запросив мене, щоб розпитати про родину.

– Що ж, іди, якщо тебе запросили, – дозволив Мартин.

Увечері Демко явився до Яненка. Насправді Павло запросив хлопця, щоб розпитати про Марію і, залежно від отриманих відомостей, залучити його собі в союзники. У коханні всі засоби гарні – хто ж може бути кращим помічником у такій справі, ніж син коханої жінки?! І в допитуваннях Яненко виявив таку запопадливість, що Демко не витримав і відверто запитав:

– Поясни мені, пане, чого ти так нескромно цікавишся моєю мамою?

Павло гірко зітхнув, скорчив нещасну міну, а потім жалібно заговорив, дивлячись у куток кімнати:

– Ось дивлюся на тебе, синку, і мимоволі згадую себе у твоїх літах. Колись я теж був такий самий юний і палкий, душею чистий, як ти зараз, і дивився на це життя з надією на щастя. А щастя моє полягало у твоїй матері. Але Марічка мене не кохала, а кохала твого батька. Відтоді моє життя стало прісним. Наче все в мене було – і жінка, і діти, і гроші, а зараз і влада є, проте все воно гірчило, бо не було кохання. А от коли знову побачив Марічку, то душа наче запалала, ожила, розквітла! Ех, якби ти, синку, знав, яке воно мученицьке, це нерозділене кохання, то краще б мене зрозумів і пожалів! Але дай Боже, тобі ніколи не скуштувати цієї гіркоти!