Ярослава Дегтяренко - Між двох орлів

Але коли Марія вислухала сина, який доповів їй про пораду Пушкаря, то міцненько замислилася. «А й справді! Чого б не попросити милості в самого гетьмана?! – думала вона. – Недаремно ж цей лицемір мені таке порадив. Може, мені пощастить? Та що гадати! Треба їхати в Чигирин». Але подорожувати у самоті до столиці було небезпечно, а брати з собою для захисту Омелька не хотілося – ліпше залишити його з дітьми. Тому Марія наступного дня пішла в Полтаву шукати собі попутників. Але повернулася звідти геть знищеною – у місто прибув гонець зі звісткою про смерть старого гетьмана Хмельницького. Ця новина остаточно доконала Марію, і вона, вже не ховаючись, гірко ридала при дітях та кляла Соломку і Пушкаря, що аж гай гудів.

Бачачи таке горе, Олеся спровадила братів з хати та почала втішати матір. Але даремно – Марічка геть зневірилася та билася в істериці.

– Ось що мені тепер робити? Що я синам у спадок залишу? А де взяти гроші тобі на посаг? Не віддам же я тебе за якогось жебрака! Господи! – голосила Марія, захлинаючись від сліз.

– Мамо, не треба зараз про це, – м’яко промовила Олеся, лагідно обнімаючи матір. – Мені ж не завтра заміж іти! Та й це не головне в житті. Якщо старий гетьман помер, царство йому небесне, то тепер гетьманом буде його син. Його ж ще навесні гетьманом проголосили 16 16 Юрій Хмельницький був проголошений наступним гетьманом ще за життя його батька, проте 23 серпня 1657 року на раді, яка відбулася одразу після похорону Богдана Хмельницького, він відмовився від влади. . У нього можна попросити…

– А яка мені користь з цього гетьманича? – заволала Марічка. – Це ще старий Хмель міг зглянутися, бо в нього золоте серце було! Це ж людина від Бога була! А тепер… – І вона знову гірко заридала, впавши дочці на груди.

– Мамо, ну не плач так гірко! Хочеш, я з тобою поїду, щоб ти не сама там була. Мамочко, ну не плач! – вмовляла Олеся, гладячи мати по плечах. – Ти ж сама мені казала: «Головне, щоб усі ми були живі, а все інше можна пережити». Головне, що ми разом – ти, я, Демко і Левусь. Усе в нас буде добре!

Марія все одно ридма ридала, а потім почала заспокоюватися – її відчай потроху розсіювався, поступаючись місцем невимовній люті на всіх своїх кривдників, на свою злу вдовину долю та на самого Господа Бога, бо він не захистив її від цих прикрощів. Схлипуючи, жінка поглянула на доньку – Олеся лагідно дивилася на неї темно-голубими очима і так само лагідно усміхнулася. Усмішка власної дитини надала Марічці сил. Вона схопилася та вигукнула:

– Я поїду до цього Юрася і будь-що доб’юся від нього справедливості! Та я поїду хоч до самого чорта в пекло, але поверну собі цей клятий млин! І нехай тоді Соломка з Пушкарем вдавляться від злості! Ось що, залишитеся з Омельком, а я поїду в Чигирин сама. І горе тій падлюці, яка спробує мені завадити!

Марії пощастило – їй вдалося знайти собі попутників. Покійного гетьмана збиралися поховати не одразу – було чимало охочих востаннє вклонитися людині, яка не просто відстояла людську свободу, а й створила державу. Тому кілька полтавських козаків зібралися їхати на похорон і погодилися взяти її з собою.

Під’їжджаючи до Чигирина, Марічка мимоволі відчула журбу – вона народилася і виросла в цьому місті, що розкинулося на мальовничій рівнині у заплаві Тясмину під крильцем високої Кам’яної гори. Тут минуло безтурботне дитинство, промайнула щаслива юність, тут вона зустріла коханого. А востаннє вона була тут десять років тому, коли прийшла звістка про смерть батька. «Треба буде відвідати могили батьків», – подумала жінка, гірко зітхнувши й усвідомлюючи, що більше ніщо не пов’язує її з Чигирином, окрім цих могил, які, мабуть, заросли степовою травою. Її серце залишилося в Полтаві – там тепер її домашнє огнище. Там її чекають діти. Ох, діти! За час подорожі Марічка геть змучилася душею, переживаючи за свої три скарбики. Але заспокоювала себе тим, що Омелько життя віддасть, але захистить їх, Демкові й пальця до рота не клади, а Левкові взагалі мало чого треба від життя, окрім старшої сестри. А Олеся? Марія щасливо усміхнулася – якби не донька, то вона й досі б горювала вдома. «Олесю, моя ж ти золота донечко! І що б я без тебе робила в цьому житті?! Правду мені покійна мама говорила: “Без доньки мати сирота”», – подумала вона.

Полтавці приїхали якраз напередодні похорону гетьмана, у місті й голкою було ніде ткнути – так багато козаків наїхало. Поміркувавши, Марія вирішила попроситися пожити до колишньої сусідки, такої собі вдовиці Улити. «Тільки б вона була ще жива та не відмовила мені! – думала жінка. – Не жити ж у шинку, коли тут стільки людей наїхало? А старих подружок не хочеться обтяжувати». Але старенька виявилася живою-здоровою та з радістю прихистила її. І все розпитувала Марічку, як вона живе в тій Полтаві, як її дітки, та все згадувала минуле життя, а потім швиденько виклала усі місцеві новини, найціннішою з яких виявилася та, що не хочуть козаки собі Хмельниченка за гетьмана мати. І ось як поховають старого Богдана, то буде рада, де начебто збираються нового гетьмана обирати. Слухаючи ці новини, Марія досадувала: «І треба ж їм міняти його зараз? Чим їх цей Хмельниченко не влаштовує?! Якщо оберуть нового гетьмана, то йому, мабуть, не до скарг буде, – думала вона. – Але байдуже! Буду жити тут скільки треба, поки не доможусь свого! Є Бог на світі, і він не залишить мене, а новий гетьман буде просто зобов’язаний зглянутися на удову козака, який віддав життя за Україну!»