Ярослава Дегтяренко - Між двох орлів

Зате коли це почув Соломка, то аж руку на серце поклав і подивився на Пушкаря так, немов у того раптово німб над маківкою засвітився. Втім захоплення одразу ж минуло, коли полковник заявив, що він не отримає млина.

– Але як це? – заволав Климко. – Та якби я не поскаржився, то вона й досі б незаконно розпоряджалася млином! Хіба я не заслужив його собі в оренду своєю…

– А ти що, один такий вірний і сумлінний у Полтаві? – перебив його Мартин. – Таких, як ти, пів-Полтави, і на всіх вас млинів не вистачить. Тож він поки побуде без орендаря. І ще обоє заплатите вину панську – по шість злóтових талярів 15 15 Злóтовий, або легкий таляр (гульденталяр) мав 22,91 г чистого срібла. кожен, і вистачить з вас.

– Чому це я маю платити? – знову заволав Клим. – Я ж жалоблива сторона!

– Не будеш наступного разу мріяти, як загарбати чуже майно та підло клепати доноси! – гаркнув Пушкар, втративши терпіння. Йому було шкода Марію, і він зганяв зло на Соломці. – Ти обдурив суд, збрехавши, що удова Гориченкова податків не платила. Тож маєш бути покараний!

«Господи, як мені й дітям тепер прожити?! Чим заробити на життя! Господи!» – думала нещасна Марічка. Мимоволі потекли сльози, але вона швидко стерла їх, опанувала себе і майже рівним тоном промовила:

– У мене немає при собі такої суми.

– Нічого, принесеш завтра або коли будуть гроші, – промовив Пушкар, винувато відводячи очі.

Це його відчуття провини остаточно розлютило Марічку. І, не стримавшись, вона гнівно вигукнула:

– І як же тобі не соромно, Мартине Пушкарю?! Ти ж з моїм Василем пліч-о-пліч воював, на бенкети до себе запрошував, а тепер прирік мене на злидні! Як же ти Бога не боїшся, якщо скривдив нещасну вдову?!

– Іди, пані! Іди! Не доводь мене до гріха! – промимрив Пушкар і швидко вибіг геть із зали.

Вискочивши на ґанок, Мартин побачив усіх трьох Маріїних дітей разом зі своєю вихованкою. «І що це Надя тут робить?» – подумав він, проте одразу ж втратив до неї інтерес, натомість поманив до себе Демка.

Хлопець аж похолов, проте підійшов. Мартин прошепотів йому у вухо: «Передай матері, нехай їде до гетьмана та просить у нього милості – він єдиний, хто може їй допомогти», – та швидко припустив геть від ратуші.

– Про що він питав? Невже про нас?! – запитала стривожена Надя, підбігши до коханого.

– Мабуть, твій опікун відібрав у нас млин, – промовив Демко.

Надійка обережно поклала руку йому на плече, але швидко забрала, бо з ратуші вискочила Марія.

– Мамо! – погукав Демко, але вона махнула рукою, мовляв, не чіпай мене зараз, та побігла геть.

Демко похмуро глянув на Надю, але нічого не сказав і пішов услід за матір’ю. Дівчина зітхнула та підійшла до Олесі, яка вже все зрозуміла.

– Мені шкода, що дядько так вчинив, – промовила Надійка. – Але що я можу вдіяти? Чим можу зарадити, що Демко на мене розсердився?

– Ні, Надійко, він на тебе не сердиться. Він завжди такий, коли засмучений, – безрадісно промовила Олеся. – Його краще в такі миті не чіпати.

Зажурені дівчата пішли по домівках. Але коли Олеся та Левко повернулись додому, то застали там лише стривожених Демка та Омелька – Марія досі не повернулася, і ці двоє хотіли йти її шукати.

– Не треба, – мовила Олеся, – мама повернеться пізніше, коли опанує себе. Вона не хоче, щоб ми бачили, як вона нервує чи плаче.

Хмурий Демко покосував на сестру, потім його погляд упав на маленького Левка, який тихенько сидів, хмурячи брівки, а потім на Омелька, обличчя якого взагалі не виражало жодних емоцій. «Господи, і чому я не наполіг на своєму?! Якби я служив козаком, то в нас і клопоту б не було! – гірко думав хлопець, не розуміючи, що навіть його служба не врятувала б їхнє майно від зазіхань жадібних осіб – апелювали б тим, що він замолодий і служить недовго. – А тепер що станеться з матір’ю та сестрою? Як би я добре не працював, але мого заробітку все одно буде замало! Боже мій! Так це ж тепер Пушкар може і не віддати за мене Надійку! Що ж я за наречений такий, в якого за душею й грóша немає? Господи! Щоб цього Соломку навпіл розірвало! Одразу всім життя зіпсував!»

Марічка повернулася лише надвечір, намагаючись нічим не видати свого горя. Проте Олеся підмітила, що мамині очі припухлі. Мабуть, довго плакала.

Марія дійсно не поверталася додому доти, доки не виплакалася у самоті. Вона вважала, що діти не повинні бачити її сліз – їм потрібна сильна мати, а не рюмса. Марічка була сильною жінкою, до того ж вона трохи поміркувала й пригадала, що має заощадження і на якийсь час на життя вистачить, а там, як треба буде, то продасть успадкований від чоловіка ліс. «Нічого! Якось викручусь! – думала жінка. – Бувало й гірше, але я впоралася!»