Наталена Королева - Предок

— Так! Відживе знову… і нове листя затулить свіжі рани…

Сам же думає:

— А чи те «нове листя» буде Беатою його юних днів?..

Як же неподібне його спокійне, тихе «щастя» до минулої, жагучої екстази юности, що межувала зі стражданням у хвилинах найвищого захоплення!..

Тепер — в осені віку! — він хоче жити. Але тоді — на весні життя! — тоді частіше хотілося вмерти…

— Що кажеш, Ренато?.. Адамів лист? — розстелив свій короткий плащ на непросохлу ще лавочку. — Сідай, Нато, прочитаємо, що пише побратим…

Багато зложених до купи синіх листочків [408] За ті часи виробляли тільки такий папір: дебелий й синій, чи навіть — блакитнавий. дебелого паперу вкритих виразним, латинським письмом:

— «Любий мій Побратиме, — ні: єдиний Брате мій, якого тепер тільки я маю на світі…» — читає Рената вголос.

«…бути хрещеним батьком Твоєму синові я не можу. Колись, у неволі, — пригадуєш, Карльосе? — як я жадібно слухав Твоїх оповідань про Твій край, його життя, звичаї й про події старовинних часів!.. Я добре пам’ятаю їх! Тож словами, що я чув від Тебе, — словами того Санчо ІV-го, що скривдив першого Лясерду, — відповім Тобі сьогодні:

— «Ніхто не може дати того, чого не має сам! [409] «Ninguno non puede, dar lo que non ha.» Із хроніки Дон Хуан Мануеля, «Libro de los tr?s razones». »

Так сказав Санчо ІV-ий в останній хвилині коли діти просили в нього батьківського благословіння…

Так відповідаю, Брате, і я Тобі сьогодні. Бути бо хрещеним батьком значить — дати хрещеникові своє благословіння. А Ти знаєш: я того не можу! Бо над родом моїм тяжить прокляття…»

Рената перегнула твердий аркушик і змахнула ним з обличчя сльозу.

— Читай далі ти…

«…Однак, відмовивши Твоєму проханню, сам насмілююсь прохати Тебе…

Ще малий мій Адам-Кашпар. Але у дитячих роках не слід повіряти всю вихову майбутнього лицаря жіноцтву: розпестять його! Візьми його до себе, Карльосе, І, якщо зволить на це Світла Дружина Твоя, разом із сином своїм виховай його на лицаря, що йшов би невпинно й непохитно до Світлої Мети.

Я знаю: «Монсальват [410] Монсальват — мета «лицарів Св. Ґраля» — «Гора Спасіння», де, як каже легенда, має бути схований «Келих Св. Граля», з якого Христос пив і давав пити Своїм учням на Тайній Вечері і до якого Йосиф Ариматейський зібрав Св. Кров Христову, що капала з його Ран на хресті. Цей кубок — чи келих потім зник. І де схований — ніхто не відає. Але шукати його й принести знов людям, щоб «нагадати їм Любов й Офіру Христову» — це мета лицарів св. Ґраля. Слово «Ґраль» пишеться в різних мовах з двома а: «Грааль» а не «Ґраль», бо «Ґраль» — це наймення Візиґотського короля. А слово «Грааль» — утворилось із провансальського слова: «Сангре реаль». — Вольфрам фон Ешенбах, який перший спопуляризував легенду про св. Ґраля, — як німець, — не міг справно вимовити чуже йому слово. Бігом століть інші поети багато разів переробляли цю легенду, часами міняючи її сенс. Напр, із «Келиха св. Грааля» переробили на «смарагд, на якому вирізано: «бажання Раю». — мета болісна» — співає Ешенбах, улюблений мій лицар і поет, і «по дорозі до цієї мети сліз не обітре ніхто» [411] Слова з поеми Ешенбаха. . Але нехай іде мій син до «Монсальвату духа»… бо я… я піду в манастир.

Якщо трапиться війна — візьму в руку меч, бо зложив лицарську присягу — боронити свій Рідний Край [412] За середнєвіччя існували при манастирях ще так звані: «обляти»-офіровані. Вони складали чернечі шлюби, вели те саме життя, що й ченці, але, якщо це були лицарі, то у випадку війни могли йти до бою, особливо, як що це була війна проти мусульман. .

Коли ж пошле Господь час мирний, прийму чернечу рясу, щоб воювати духом і словом за Правду. Бо є речі, як Ти бачив сам, що проти них безсиле залізо. А бій духа й зброї триває стало. Коли ж ці суперники йдуть один проти одного, часто тріюмфує третій. І той третій — це Зло, Кривда, Ненависть…

Великі Борки, улюблене гніздо моє, і надалі залишаю під опікою пані дядини нашої. Бо Василь уже не вернеться сюди з Чернігівщини.

Не дуже міцна тілом пані Теофіля, але ж духом незломна й сильна, як Гея-Земля, що нас живить. На таку ж виховує і малу Тею…

Але не Тею хотів би я бачити господинею-дідичкою в Борках, Карльосе. Ні, мій Друже! Якщо обдарує Тебе Господь донею, цим листом прошу її у Тебе за дружину моєму Адамові» [413] За старі часи було звичаєм заручати дітей… навіть іще не народжених: які прийдуть на світ! .

Адамів лист розхвилював Карльоса: як же грізно побила життєва хуртовина побратимів «весняний сад життя!..»