Наталена Королева - Предок

Хіба що той самий вічний бій із невірними!.. Тут — хижаки-номади, там — африканські й берберійські орди…

Ті, — там! — ідуть «по хліб»! А ці, — тут! — «по людей!»

Як еспанські, так і ці країни боронять долю Европи від наїзників…

Та ж голосу й обличчя цього народу, — як і еспанською! [405] Европа, дійсно, ще й сьогодні не уявляє собі правильно ані поваги еспанської, ані звичаїв, ані… справжньої історії цього краю! — Европа собі не уявляє…

А Василь ніс угору свої думки:

— Саме, який він «Дунін»? «данець», «норман»?.. Він — вільний, як степовий вітер, пан, козак!.. Навіщо йому та згадка про таких «чужацьких» батьків чи предків?.. Предків, тим тільки й «славних», що над їх головою висіло прокляття! Що ж: чи не може він сам бути «предком»?.. Лебідь у гербі?.. Досить уже нам «плавати в хвилях католицького фанатизму!»

Ступаючи на твердий ґрунт, може він і свого Лебідя поставити на скелі! [406] У гербі «Чернигівських», православних Борковських, Лебідь, дійсно, стоїть — на одній нозі! — на землі, як гуска на березі. /Найвідоміший представник цих Борковських здобув собі у легенді грізну славу упира./ Прим. упор.

Так і звелить перемалювати «свій» герб!

На площинці, слимаком закручених сходів, очі-в-очі зустрінулись обидва.

Стали. Мовчки зміряли один одного поглядом.

— Я знаю, — хрипко промовив Василь по латинському, — ви, це та певна підтримка мого брата, що так міцно в’яже його з папіжництвом [407] Улюблена назва, яку давали католикам не-католики (в Англії, так само). і відштовхує від нас!..

Карльос сперся плечем на стіну і недбало поклав руку на ефес шпади:

— Не знаю, графе, чому маю більше дивуватись: вашій витривалості в диспутах, що зводите їх починати навіть на сходах! Чи безодні джерела слів, що в собі носите…

Василь вхопився за шаблю, бо спокійний Карльосів тон шпигнув його, і без того вже на гарт розпеченого, гостріше як явна образа.

Але Лясерда лівою рукою притримав бойовий Василів рух:

— Ні вдома, ні в стороні невірних не ставав я ніколи до бою зі зрадниками своєї віри. А тут я ще й гість!

— Добре! — затис у руці шаблю Василь. — Але графе: ми ще зустрінемось на полі бою!

— «Щоб служить Богу й добрим людям!» — злегка вклонився Карльос, відповідаючи формулою, що нею користується еспанець у багатьох випадках. А головне — коли не бажає пускатись у ширшу розмову.

Аромат бузку й мокрого, весняного листя вливався відчиненими вікнами в нову «Каза Лясерда». Тільки що пролетіла могутня, нестримана, весняна хуртовина…

З тяжким гуркотом і блиском сотки стріл перекотилась прудкою хвилею. Але якої наробила веремії! Скільки вчинила шкоди й знищення в розцвілому саді!..

Карльос дивився з вікна на розбитий блискавкою стовбур велетенського — може півтисячлітнього! — дуба.

Придивлявся, як тремтіли на ньому листочки, що може ще й не відчували своєї близької, неминучої смерти, хоч стовбур білів смертельною раною.

Бачив, як із сусідніх, жалібно-темних ялин, також пом’ятих і втомлених, падали на дуба прозорі сестерські сльози…

Злісний подих хуртовини, що впала з чистого неба, жмутами поскручував восково-ніжні, весняні галузки кущів.

Он — поломані мальви схилилися над самою землею і б’ють поклони голівками кругленьких, — не розцвілих іще — пуп’янків…

Великий, ясно-жовтий метелик конає під ними, між перлами конвалій…

І Карльос згадує стару, арабську пісню:

— «Що може виразніше показати болість і силу життя,

«Як — із поломаними крилами — конаючий метелик?…»

Дощ перестав, І Карльос вийшов у сад. Це вже третя весна, яку він бачить на Волині! Гарна, сильна, повна життєвих сил…

Вдихує повними грудьми напоєне буйною весняною силою повітря. Немов від Джерела Вічного Життя принесла його буря на своїх могутніх крилах, щоб напоїти землю з вічно-повного безсмертям келиха обнови:

— Святого Граля Божої природи…

Біля липової алеї, де теж лежало кілька зломаних, старих лип, Карльос несподівано вчув на раменах ніжні руки дружини, а юна голівка Ренати притулилась до його обличчя.

— Я знала, що ти тут… Хуртовина, немов зла сила, понівечила наш сад… Ти ще не бачив у частині овочевій?! Стільки великих і малих смертей!.. Але може це тобі дивно, — мені не сумно! Бо я знаю: відживе наш сад! Відродиться знову й нове листя вкриє свіжі сьогоднішні рани… Поглянь: хоч зім’ятий хуртовиною, проте який гарний наш сад!

Карльос бере Ренатину голову обома долонями, як амфору, що з неї втишують спрагу, і довгим поглядом дивиться в її щасливі очі — зелені, як весняний сад — «очі де Кастрового роду!…»