Наталена Королева - Силует

Серія «Бібліотека української літератури» заснована у 2019 році

Упорядкування і примітки

Н. І. Лисенко

© Н. І. Лисенко, упорядкування, примітки, 2020

© Т. О. Калюжна, художнє оформлення, 2020

Художник-оформлювач

Т. О. Калюжна

У виданні збережено основні особливості лексики, синтаксису, орфографії та пунктуації авторського тексту.

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

З дитячих літ мала я два гострих бажання: їхати пустинею на верблюді й побачити правдивого, живого запорожця. Перше збулось і навіть у більшій мірі, як я колись хотіла. Хоча, правду казавши, вражіння не розчарувало моїх дитячих мрій. А от друге…

В 19 літ я напевне знала, що воно не можливе. У нинішню добу – запорожця? Хіба що на Репинському портреті – Василя Тарнавського, або – на театральних підмостках. Ах, – не справжні!.. Але в житті часами збуваються й неймовірніші бажання. Тож нема дива, що бодай у підзимку життя довелося здибатись з «живим запорожцем». Навіть у своїй хаті, на еміграції побачила я людину з цією етикеткою. Старшина українського війська, елєґантно-галантний, мягкий у словах і рухах, безвадно цілував дамам ручки, а лицарського духа мав стільки, що аж обурювався европейським звичаєм орати коровами:

– Але, але… Корова – все ж таки дама!..

Та ж незабаром… Але, скажу коротко: цей запорожець розчарував мене цілковито. Навіть мало-мало не знищив екзотично-барвистого образу, пов’язаного в моїй уяві з цим словом. Бо ж таки я знала правдивого запорожця, хоч і не було на ньому тієї наліпки…

Було це на Кавказі.

В 19 літ я мала змогу ганяти наввипередки з вітром. На хвильку зупинилася в маленькому містечку, на саміському турецькому кордоні. Ніхто мене тут не знав, і я не знала нікого. Та мусила спинитись саме тут, бо на попереднім перегоні я зконстатувала, що в моїх кишенях нема ні шеляга: чи я згубила, чи хтось мене обікрав. Я спинилася й чекала на гроші. Смутно? Кому ж в 19 літ буває смутно? Я мала з собою фарби, знала тутешню мову, на якій було стільки легенд і казок.

Нарешті містечковий «парикмахер», він же – листонош й прач в одній особі (бо ж там жінки вважають нижчим своєї гідности прати чужу білизну), приніс мені повідомлення:

– Гроші на пошті!

Пошта десь кільометрів за п’ять. Має певні урядові години, тож треба хапатись. Що ж була я призвичаєна до европейських порядків, то взяла з собою два листи з копертами, мені адресовані, чого вистачало скрізь на потвердження моєї автентичности. Але ж виходячи, згадала, що я в межах Азії, й захопила ще з собою й пашпорт. Та для прецизного урядовця містечкової пошти й того було замало.

– Хто вас знає в містечку й може потвердити, що пашпорт – дійсно ваш, а гроші прислано вам, а не комусь іншому?..

Я була в розпуці. Не можуть же бути мені свідками ті пастухи чи жебрачки, що розповідали мені казки, бо ж їм жадна сила не висвітлить, що то є – пашпорт?! Була в мене лише одна надія – льогіка. Але ж, мабуть, і сам Зенон не доказав би тут нічого, бо на всі мої безконечні вмовляння, була все та сама, лише крещендо подражнена, відповідь:

– Гроші великі, видати їх не можу, бо я вас не знаю!

В запалі нашої дебати ми не звернули уваги на дзеленчання «глухих» острогів. Певне військовий з тими острогами стояв за моєю спиною, терпеливо чекаючи, коли урветься дискусія, і я закінчу свою справу.

– В сотенний раз кажу вам: я вас не знаю…

В цей мент міцна рука легенько відсунула мене від віконця, а потім масивний кулак стукнув по його лутках:

– Так ти гадаєш, сучий сину, що панночка тобі, дурневі, візити буде складати?!

Кремезна постать червоновидого «повного» генерала застувала мені переляканого урядовця, що кинувся до шкатули. А генерал – з молодим обличчям, дитячими, предобрими очима, гремів командирським басом:

– Панночку знаю я! Якого ж тобі ще сучого сина треба?!

Генерал цокнув передо мною острогами й, уклонившись не гірш за оперних «грандів», освідчився:

– Генерал од артилерії Зл-ин. Перепрошую, що так несподівано втрутився. Але ж з тими ослами треба вміти говорити! – й витер білі, довгі вуси.