Наталена Королева - Силует

Одного дня зник і єдиний Фільоменин приятель. Хлопцеві набридло заступати пекареві осла, дарма, що пекар не був людина зла й не знущався над Язиґом. Та ж Атал не раб. Він син вільного слуги-закладника, що його забули свої на чужині. Підрісши, вибрав він собі єдину надійну дорогу: вступив у військо до римських лєґій.

– Чи ж побачу тебе ще колись? – обнімала приятеля за шию мала Фільомена.

Атал крутив головою:

– Навряд! Можуть мене послати далеко-далеко.

– А все ж таки, може, зустрінемось?

– Хіба що в твоєму чарівному садку! – потішив її варвар. – Але, – додав щиро, – і на порозі смерти рад би я віддячити тобі за твою ласку, мила Фільоменко! Ти ж бо єдина на чужині звала мене так, як кликала мене моя матуся. Вона й ти – ви дві були добрі для мене. Я молитимусь за тебе твоєму Богові.

І проминули роки.

Не мріяла вже більш Фільомена про райські садки, не чула райських казок і тільки часами у сні бачила ясного Янгола. Тепер вона мала багато праці, бо ж з’явилися менші сестрички й брати. Треба було помагати матері, заступати її й вдома, й на торзі. Тож ходила по воду до далекої криниці, варила, прала, продавала й рибу, й квіти. Особливо квіти, бо ж кожен охотніше купить троянду від молодого дівчатка, як цибулину від зів’ялої беззубої баби.

Саме перед Фльореаліями затрималася Фільомена біля фонтану. Бризкала водою троянди, розложені в кошику на оксамитовому, вогкому моху. Вулиця потопала вдалині в соняшному світлі. Сліпуче, не стримуване хмарами, воно ніби ставило межі щоденному, звичайному життю. За тією світляною запоною починалась апотеоза невмиручої слави, що не знає ані тіней, ані не в’яне, як ці земні квітки, що падали до Фільомениних ніжок разом із бризками води.

Не знати чому наростала в душі тривога, що піднімала її вгору, ростила крила до лету й межувала аж із екстазою. Так виразно й певно відчула зненацька Фільомена, що мета життя – це безкрая радість, така велика й безмежна, що її не може зрозуміти земна істота, хіба відчує тільки, що та прийдешня Радість не має меж часу й простору…

– Та ж йдеш ти, нарешті, з нами, чи ні?

Хтось трусив за плечі й говорили якісь голоси.

– З вами? Куди?

Дзвінкий сміх відповів на Фільоменин запит:

– Таж вона, дівчатка, закохана!

– Але!.. Вона гордує нами…

– Ніхто й ніколи не бачив її з хлопцем!

– А чи ви її бачили коли в храмі Венери?

– Ані в храмі Вести!

– А хто бачив її на процесіях?

– А знаєте, дівчатка, чому?

– Ні!.. Ну-ну, чому?

– Вона – христіянка!

Дівчатка перестали сміятись, бо ж останнє слово кинуло на них тінь, а на Фільомену впало важким покривалом смутку. На мить немов почула біль у скроні й нагло похололи руки, а ноги стали ніби чужі й не могли ворушитись. Та ж все це тільки на мить. Вже за хвилину вона випросталася й усю її душу заповнили спогади й образи з дитинства. Ось хмара. Вона там, колись, творила темні й ясні образи життя, ті «життєві потвори», що їх треба перемагати й що за ними виростає, розірвавши їх на частини, ясний Янгол з кучерявими сліпучими крилами. І знову стало легко, ніби він ще раз торкнувся її чистого чола й покликав:

– Ну, йди, бідненька, йди. Я відчиню тобі двері до райського садку.

Тільки напруживши всю волю, вернулася до дійсности. Її трясло кілька рук товаришок. А хтось зривав із шиї тоненький, з волосся сплетений ретязьок із малим, дерев’яним хрестиком, що його вирізав ще Язиґ.

Того дня пішла Фільомена по воду, не знаючи, що знайде там вогонь. А знайшла: як христіянку, засудили її на «вогненну смерть» у живих смолоскипах, що мають у ці свята освітлювати цезарські садки. Там до п’янливих пахощів незчислимих квіток примішається гострий пах смоли та сірки, що ними просяклі тканини, якими огорнені до півтіла живі смолоскипи… І той пах, вкупі зо смородом палевих тіл, – це радощі «божеського» цезаря та його прибічників.

Ще порожні алєї, бо ж пітьма ще не впала на Рим. Сива імла наростає між темними силюетами дерев у глибині цвітучих кущів. Нарешті несміливо моргнула перша зірка. Блимнула своїм ясним оком і зникла, жахнувшись. А небо зблідло й потемніло.

Але земля не така вражлива, як небо: звикла вона до смороду пожарів, стогону вмираючих, випарів безневинної крови…

Залунали ритмічні кроки. Коло кожного стовпа розставили лєґіонерів при людських жертвах, щоб хтось не допоміг засудженим втекти від смерти. Впав рвучкий, короткий наказ, приглушений, бо близько був «божеський» імператор. Нечутно розбіглися босі, півголі раби. Слухняно стали навколішки під кожним стовпом, готові на даний знак запалити приготовлене багаття. На те – раби, щоб виконувати смертні присуди; цього не доручається вартовим воякам. О, вже зашкварчало багаття…