Наталена Королева - Предок

По анналах і записах, королева донья Хуана прозвана «la Loca» — безумна», бо ж таки стратила була на якийсь час здоровий розум, — мала незвичайно приємний, чарівний голос.

Такий, справді, був намір королеви доньї Хуани.

Велике горе так вплинуло на неї, що вона на якийсь час утратила здоровий розум. Тому в еспанській історії називають її «Juana la Loca» («Хуана безумна»). Латинське j читаємо в еспанській мові як наше х.

До свого одружіння з дон Феліпе — донья Хуана хотіла вступити до манастиря й приготовлялася до цього.

Це був, справді, «пункт» божевілля доньї Хуани: вона твердо вірила, що дон Феліпе мусить воскреснути.

Краєвид Кастилії нагадує собою африканську пустиню: піски, каміння, кактеї і гори — самі скелі. /Наша землячка, яка тепер мешкає в Іспанії, прокоментувала так: я вже не знаю, у кого з класиків читала гірко-поетичне «червона іспанська глина». То це було перше, що мене вразило в краєвидах!! Вона дійсно червона! Поля клаптями — клапоть росте зелений, клапоть колоситься жовтий, клапоть зораний — охряно-червоний. У мене вікна білі — то порохом вони припадають не чорним і не сірим, а червоним!! А основне заняття іспанського агрикультора одвіку — вибирати каменюки з землі!/ — Прим. упор.

Другого свого сина, Фернана.

Біжний еспанський вираз ніжности, «luz de mi vida»

Фрай — брат. Уживається, відносно францисканців, навіть коли духовний уже висвячений на патера (священика), а не тільки ««брат».

Кабошон — дорогоцінний камінь, відшліхтований до круглої, випуклої форми, а не до «фасеток» як брилянти.

Аквіта це скорочення з aqua vitae — тобто: оковита, горілка

Ay, hombre! — біжний, еспанський вираз здивування, жалю, суму — взагалі, майже в усіх пригодах та випадках життя. Дослівно: «Гей, чоловіче!»

Вирази: caramba, hombre, caspito, chapiro — властиво не означають нічого конкретного. Але, що в Еспанії було (аж до недавна ще!) законом заборонено і карали за те в’язницею — кожне зайве згадування чорта, а також уживати в біжній мові наймення Божого, то люди вживали в усіх випадках ці, нічого не означаючі вигуки. Цікаво, що згадка про вигук «чапіро!» збереглась у часто вживаному жидівському прізвищу: Шапіро. Очевидно, занесли це слово в Україну жиди-вигнанці (як нпр. ціле місто Бердичів, що складалося майже з самих жидів, які зі звичаю, довго ще користувались мовою країни, з якої їх вигнано. А що в Україні було більше людей, які знали французьку мову, то еспанське ch, що його еспанці вимовляють як українське ч, висловлювали на французький спосіб як українське ш. І так із «Чапіро» став «Шапіро» або «Шапіра». Цікаву деталю відмічають французькі письменники й історики. А саме, що жиди-вигнанці дуже довго, на чужині, зберігали любов до Еспанії, її мови, звичаїв. Любили її як свій «рідний край». — Французькі емігранти (гуґеноти, євангелики, а пізніше до французької революції) нераз перетворювались на німців, англійців, москалів. Навіть — додають деякі твори, як нпр. Maurice Magre й інші: «Не було гірших ворогів Франції, як ті французькі емігранти — «бувші французи».

Вживається слова «hombre» не тільки, як вигуку здивування, але й у простому своєму глузді, як тут, при ославлюванні, в сенсі «чоловіче!»

«Радісного Агнця» або «Веселого Агнця» — привітання у Великодньому часі, як в Еспанії, так і в інших католицьких народів, заміняє українське «Христос воскрес!»

За старі часи — дуже давно! — в Еспанії було багато вовків. Кажуть, що нема нічого страшнішого, як скажений вовк. Він не тільки не боїться вогню, але лізе сам на вогонь. На Литві також, іще не так то давно, було багато вовків. Бували і скажені. Ніби то казяться «з голоду». Тоді летять на село, часами й до освітлених вікон. Моя бабуня — литвинка родом, — Теофіла Довмонтович, мати мого батька, — розповідала про такі випадки.

Альфонс X «el Sabio» (1252–1284), син Фернанда III, дійсно канонізованого святого. «Не був ані політиком, ані вояком» — як пише про нього майже сучасна йому хроніка Хуана Міґуеля, — «але зробив для Еспанії більше добра, як коли б був добрим політиком і войовником.» Політикою видко так мало цікавився, — чи не оволодів нею! — що навіть не закріпив прав за своїми рідними внуками — дітьми його первородного й законного сина — Альфонса де Лясерда, першого предка героя цієї повісти, дон Карльоса (і пишучої ці рядки). І трон перейшов до його племінника Санчо IV «еl Bravo». Зате «був закоханий до культури» — пише Хуан Міґуель. Оточував себе вченими всіх народів, не зважаючи, чи вони — християни, магометани або й жиди. Тому повелось йому зробити дуже цінні переклади, як «Tradiciones de la Biblia», «El Alcoran», «El Talmud», «La Cabala». Написав дуже цінну працю «Los Libros des Saber de Astronomie» і склав так звані «Tabulae Alphonsianae». З інших його праць відомі «Los Cantigos de Santa Maria», «La Cronica General», поеми, пісні й б. і. його твори являються, так би мовити, закладом еспанського письменства, бо й найраніщими літературними працями Еспанії. Тож перед ним написано лише «El Cantor del Mio Cid» — автор невідомий (із XII а може й XI стор.) і «Legenda de las nocedades del Cid» (легенди з юности Сіда) написана Пленом де Кастро (Guillen di Castro), тобто знов таки — предком дон Карльоса (і пишущої ці рядки). Бо родини де Кастро й Лясерда злились в одну. А коли вимер («по мечу») рід Лясердів — титули його й патенти перейшли — по закону Еспанії, — на найближчих кревних по мечу (по мужеській лінії): на рід Медінаселі.