Наталена Королева - Предок

Популярна й досі еспанська пісня.

Хроніка Руї Піно, Лісабон 1563, стор. 68. — Не дивуйтесь точності виписки: маю в Португалії вуйка, Євгена де Кастро, визначного португальського поета — португальці ставлять його нарівні з Камоенсом. Він був професором літератури та ректором єдиного в Португалії університету в Коїмбрі. Даю ж детальні виписки, щоб було видко, що не «вигадую романи», але, дійсно, подаю виписки-уривки з хронік. /Як це звичайно в біографії наталени, справа з вуйком не надто певна, але достеменно знаємо, що дійсно жив такий собі Еуженіу де Каштру (1869–1944), письменник і викладач літератури в Коімбрському університеті. На його честь названа школа в Коімбрі/ — Прим. укл.

У нас часто пишуть «тореадор». Тимчасом слово «тореадор» — французьке і в еспанській мові не вживають його ніколи.

За ті часи, лікарі й астрономи носили іншу, як звичайні люди одежу: чорні плащі, завжди чорні, на чорній же одежі й берети, які звичайно вживали баскійці, т. зв. «боїни».

Родан — сьогоднішня ріка Рона, по французькому Rhone.

В Еспанії мало вживали і при розмові з королем або королевою титулу Ваша Величність. Звичайно вживали — при розмові з кожним іншим висловлювання «дон» (пан) або «донья» (пані) та хресного наймення: нпр. «донья Хуана», «дон Альфонсо».

Родинного наймення, як нпр. «Родріґес», «Фернандес» уживали тільки при розмові з дуеньєю — «донья Родрігес», або управителем, домосправцем: «дон Гонзалес». Дуенья — була старша жінка, яка скрізь мусіла допроваджувати дівчину або молоду замужню жінку. Вийти на вулицю чи до церкви самітньою, без супроводу дуеньї, вважалось «неслушним», іще до досить недавніх часів. Іще й авторка цієї повісти ходила замолоду завжди в супроводі дуеньї.

Історичне. Дон Педро Араґонський, справді, заступився й виявив поміч Провансові проти короля Франції. Бо Франція й Араґон хотіли кожне приєднати до себе Прованс.

В Романії, себто в Провансі, дуже була поширена від XI аж до ХІV сторіччя наука альбіґейц'в (від міста Альби) або катаризм. Папа Інокентій III наказав «хресний похід» проти них. І саме Симон де Монфор дуже жорстоко закінчив цей похід, зруйнував міста Безіє, Каркасон і інші. Ті бої, в яких брав участь французький король Людвик VIII, закінчились тільки аж за французької королеви Блянки Кастильської, матері Людвика Святого. За часи доньї Хуани — альбіґейців урядово вже ніби не було. Але деякі жили ще розпорошено по світі, як нпр. славнозвісний Христіян Розенкройц (справжнім родинним найменням: Христіян Гермельсгаузен), який під найменням «Розенкройц» розповсюджував у Німеччині в XIV столітті нову єресь, знану під назвою «розенкройцерів», бо їх знаком був хрест зложений із троянд.

Один із альбіґензьких утікачів — Ґульєльмо де Кастро — примандрував аж в Україну. І ще перед 1914 р. нащадки його мешкали біля Житомира. Авторка знала їх особисто.

Історичне.

Альбіґейці йшли так далеко в своєму аскетизмі, що «відраджували», якщо не «забороняли» світським людям вступати в подружжя. На їх гадку, щоб «знищити гріх», який накликав на людство Адам, треба «знищити рід людський» — «нащадків грішного Адама». Тому всіми засобами старались вони запобігти розмноженню людського роду. /Сучасні історики не поділяють цієї думки/ — Прим. упор.

Досконалі — назва, яку давали собі альбіґейці; таке ж «катари» — чисті (з грецької мови). /Так само, як і попереднє. «Катарами» і «альбігойцями» послідовників цього віровчення називали інші, самі ж вони звали себе християнами чи вірними/ — Прим. упор.

«Гора Спасіння» — Монсеґюр чи Монсальват, у глибинних печерах і глибоких коридорах якої скривалися останні альбіґейці. Виходи заложено й довкола всієї гори розложено багаття, якого дим задусив утікачів. За легендами — в Монсеґюрі альбіґейці сховали свої скарби. Інші ж легенди кажуть, що таємними, тільки альбіґейцям відомими підземними переходами вони перейшли за Піренеї в Еспанію. Ще інші леґенди розповідають, що в «Горі Спасіння» — Монсальваті або Монсеґюрі схований святий Ґраль.

Ґільбер де Кастро — історична постать.

В Україну. «Країною ґотів» названо її тому, що в Україні були колись на півдні східні ґоти.

Альбіґейці не мали нічого спільного зі св. І'ралем. Але легенда про св. Ґраля, що вийшла з Провансу, перемішалась опісля з легендами про «скарб альбіґейців» ніби то захований у Монсеґюрі. Але той «скарб альбіґейців» не мав нічого спільного зі св. Ґралем, бо були це тільки різні книги альбіґейців а також дослівно і «скарби» — золото й дорогоцінності, які поскладали в недосяжних для того, хто в них не визнається, печерах та підземних ходах, виритих у горі. Головно позвозили туди ті скарби дві графині де Фуа, обидві на наймення Есклярменда, графи Каркасонські, сеньйори з Тренковалю та інші, щоб було їм защо провадити боротьбу не тільки за катаризм чи альбіґейців, але й за самостійність Романії, яка, підбита Францією, ставала вже тільки провінцією її. Тому в легендах і переказах народніх часто змішують альбіґеїзм і стремління до незалежности Романії та ще й примішують до того легенду про св. Ґраля, що мав бути схований або в Монсальваті або в Монсеррато в Еспанії, зараз же за кордонами Франції, в Піренеях.