Наталена Королева - Предок

Хоч надворі й досить пекло сонце, але від грубих, неогрітих, кам’яних стін тягло холодком. Тому у великому ватрані, в меншій частині залі, палахкотів огонь. Біля нього сидів задуманий Адам. За роки свого полону звик до тепла й відчував дома холод.

— Як би ж тільки фізичний! — піймав себе на думці. І ще сумніш подивився на Маріїного Рустема, що лежав біля самого вогню й дихав тяжко, з присвистом, високо підносячи ребра.

Вогкість і сніг побороли могутнього — колись такого гарного! — звіря. Він прудко чах, із кожним новим днем усе дужче втрачаючи сили.

Коли гепард зайшовся кашлем, Адам схилився до нього й почав ніжно гладити суху шерсть цяткованої Рустемової голови, що з неї блищали вогники запалих очей.

Василь став у двох кроках і схрестив руки:

— Дійсно, тебе наче підмінили, брате! — промовив різко. — Панькаєшся з котом, як дівчатко!..

— Та й тебе підмінили, брате! — теж сухо відказав Адам.

— З чого ж це видко?

— Зо всього. Ти на все змінив погляди, починаючи від котів… і до віри…

Увійшов зі срібною коновкою меду бурґрав:

— Трещуло! — круто повернувся до нього Василь. — Чому ти став уніятом [404] Мається на увазі Флорентійська унія (1439 р) — Прим. упор. ?

— Бо люблю й важу обряд і мову батьків. Будуть інші накази світлого пана графа?

— Ні. Іди!

Василь обернувся до Адама:

— Але ж скажи мені нарешті й ти просто: якщо ти так заступаєшся за унію, то чом же — на милість Божу! — досі сам іще не навернувся й не перейшов на цю… нововигадану віру?

Адам, не затримавшись на братовому підкресленню, відповів стримано:

— Тому, що я не відпадав. Тож і не потребую «навертатись» чи «переходити», …як це зробив ти або інші. Я є католик. Це ясне само собою, якої я віри. А може й ти тепер собі пригадаєш, як радив Трещулі «триматись католицької віри?»

— І що ти все, як дядина, на «старі часи» все згадуєш? Чи ж ми носимо одіж, як за князів? Або живемо, як за Аскольда чи Володимира?.. То були «батьки»! А ми — їхні «сини!» Їм було добре одно, а нам ліпше друге!

— Та ж не Аскольд і не Володимир захоплювались кардинальським пурпуром митрополита Ісидора. За що ж ти тепер мажеш його дьогтем?.. Чи ж не ти мені розповідав — у поході ще! що в Римі царгородський патріярх Григорій Мамма висвятив помічника й учня Ісидорового Григорія?

— Чи не я? Я!.. Розповідав? Розповідав! заложив руки за пас Василь. — А тепер тобі — паки і паки — скажу: не поможе твоїй унії ні Папа, ні Мамма!

Карльос відхилив двері, хвилину затримався на порозі, та не ввійшов.

— Скільки слів… і скільки ненависти! — думав у здивуванні.

— Вуйки в залі? — спіткала його в коридорі Тея. — Бабуня й я вже готові. Поїдьте й ви з нами!

— Ні, дитинко, мені сьогодні недобре, — погладив Карльос ясну голівку дівчинки й пішов на вежу будельницю.

Хотів поглянути востаннє на околиці, де так довго перебував на новій землі. Завтра мав уже остаточно покинути гостинну побратимову домівку.

— Але я тебе відучу крутити як єзувита! — вчула Тея голосний покрик вуйка Василя, коли чіплялась за клямку, щоб відчинити важкі двері.

А відчинивши — остовпіла.

Вуйко Василь високо підніс шаблю на вуйка Адама… Вуйко Адам зробив так само. І два леза дзенькнули голосом неназисти й смерти.

В тій хвилі зі стогоном підвівся Рустем і «стрілив собою» на Василя. Блискуче лезо шаблі сховалось між лапами звіря.

— Рустем!.. Рустем!.. — розтяв повітря в залі дитячий зойк і дві маленькі, дитячі ручки вхопились за Василеву шаблю. Адам підхопив дитину й з жахом дивився, як із пальчиків і долоні падали на ясний, соняшний платок підлоги червоні, — мов коралі, — краплини. Притулив Тею до грудей і метнувся зі світлиці. Але на порозі на мить зупинився.

Гострий погляд його блакитних очей пробіг по бездушному вже трупі Рустема: Василева шабля втрапила рівно до серця звіреві…

— Остання жива пам’ятка по Зораї!..

Адамові руки були закривавлені Теїною кров’ю.

— Між нами кров нашого роду! — хрипко промовив Адам. — І бігом поніс закривавлену дитину до дядини…

Василь кілька разів перейшов залю й пішов коридором.

Ще сьогодні виїде він, — як татарин, проти ночі! — з цього батьківського замку, з яким відтепер не в’яже його ніщо…

Погляне з вежі, як далеко можуть його занести коні ще до ночі.

Вузькими сходами вежі помалу йшов додолу Карльос…

Там, нагорі, бачив безконечне руно волинських лісів… А в серці стояв образ еспанських, голих, червоних скель… Що ж подібне між Еспанією й Волинню?