Наталена Королева - Предок

— «Чуже» католицтво? «Забобони дикої Литви»? — звучав глибоким сумом Адамів голос. — Брате! Брате! Чи ж не сам ти повторяв мені, що навіть патріярх Ніфон, у своєму листі до митрополита Йосифа Солтана називає унію релігією наших батьків! У Москві «не пастирі — череду, а череда пасе пастирів». Та згадай же, ще перед унією прийняли обряд латинський наші пани: Слуцькі, графи Тишкевичі, роди Лукомських, Пузинів, Потіїв, Ярошинських… і хто їх усіх назве! Тож розплющ очі й приглянься, брате, що діється в тій «православній» Церкві! Здирства, суди, сварки, проклони, злоба, анатеми — це «чесноти» духовенства і нижчого і вищого і найвищого! Та… Чи ж можна знайти з усього їхнього духовенства хоч десять! — чуєш! — хоч десять! — які б розуміли свою віру? Тому й переходить шляхта на протестантизм, — ти ж бо сам кажеш, за словами православних єпископів, що лиш один із ста домів шляхти не затруєний єрессю! Ти ж знаєш усе це! І знаєш, що це — не мої слова!

— Бо ви, католики довели до цього! Стратили ми князів! Шляхти — чимало. А панів — ще більше! Через вас! Ви бо ставите православне духовенство нижче… за шевців! — гарячився Василь. — Чи ж мало хіба, що той, хто «має попа», — збагни ввесь глум і презирство цих слів: «має попа…» як коня, як тварину! — так той посилає його орати з хлопами! І служителя вівтаря ніхто не боронить!

— Та ж, Василю! В цьому й уся відповідь! Дійсно, правда: ніхто їх не боронить. Бо ж хто їх може боронити, коли вже навіть «братства» з людей світських, і здебільша мало освічених чи й зовсім неосвічених, — беруться «поліпшувати священиків» [400] Історичний факт; неосвіченість православного священства тієї доби, дійсно, була велика й це, головним чином, було джерелом різних єресей і суперечок. «синів єретичних», котрі самі себе ганять, говорючи: «не вміємо ні читати, ні писати, тільки сторінки в книгах перевертати…» Дійсно, це вже «грецька злоба!..»

Але Василь стукнув пугарем об стіл, аж Елпідіфор на хвилю розплющив очі.

— Під лід, під меч, під топір — тих твоїх уніятів!.. Вони бо гірші за самих католиків!.. Це вони тягнуть до себе нарід тим, що в тому обряді темний, засліплений, «чорний люд» бачить обряд «свій»… у своїй мові!..

— Бачиш! Знову сам говориш: свій обряд бачить!

— Та ж то ошуканство! Нарід же темний, як глупа ніч! — кричав Василь, неначе був у широкому полі.

Елпідіфор уловив одно слово: «темний». Але встряв у розмову:

— У чому ж тут зло? — запитав цілком мирним тоном. — Істино бо: всі ми темні єсьмо! Ібо самі архиреї наші говорять: «Невідомо єсть, како і в що віруємо!» Та ж не те є на потребу! Аби віра та була тверда!.. Прочее какофимія! [401] Какофимія — кепське слово, перекручене з грецької мови. Кепські поголоски! Ність бо віри правої іншої, як православна, древняя, благочестивая, що вже із самої її назви видко… Досить вже набрехались ми… Поперестаньмо мало-малснько!

— Та заткни ти пельку, махабею! Ти ще мене навчатимеш?! — тупнув ногою розпалений Василь.

Елпідіфор влип у подушки фотеля, ніби хотів протиснутись через них наскрізь.

— Так говориш зі «своїм попом»… чи сповідником? — із сумною іронією промовнв Адам.

— Та хто нині сповідається?! — злісно махнув рукою Василь. — Ані священики, ані чорноризці!..

І знову посипались, як із рогу гойности дати, наймення, цитати…

— Мов на церковному соборі! — мовчки думав Карльос.

Сонце палило як улітку й кидало на підлогу великої, парадної залі замку білі килими проміння…

Василь підтяг вище до паса шаблю-карабелю [402] Крива шабля. в сап’янових, зелених піхвах, поправив на плечі гаптований ремінь. І знову почав міряти залю широкими кроками. Дратувався…

— І все — тільки чекай!.. Дашкевич як здох!.. Той — як під лід пішов!.. А тепер — іще дядина!.. Одуріти можна!..

Витяг з-за паса свиставку зі слонової кости.

На посвист з’явився Юсуф, із колишнього Зораїного посагу.

— Меду, чорномазий! — гукнув, не спиняючи своєї ходи.

Кроки Василя, в підкутих срібними підковами зелених сап’янцях, глухо відбивались від майже голих, оббитих блакитним сукном [403] За ті часи стіни обтягали тканиною, шкірою або обкладали тонкими дошками-«фанєрами»; опис меблів і обстанови — історично вірний. стін залі. Її прикрашували тільки портрети.

Обтягнені визолоченою шкірою стільці з різьбленими, високими спинками та дрімаючі по-під стінами лави, покриті «полавочними» литовськими килимами, ще дужче підкреслювали порожнечу офіційної, замкової «вітальні», де тепер брати чекали на звук ріжка, щоб їхати з дядиною на оглядини весняних посівів.