Наталена Королева - Предок

Та ж незабаром показалось, що та «розвага» не виглядає надто весело…

Бурхливі диспути, безконечні зранку й до ночі — суперечки стали відтепер незмінною атмосферою замку.

Дивувався й Карльос:

— Як вони люблять — і вміють! — говорити просторо й невтомно! Певно схиляє їх до того довга зима, коли всі роботи сплять, а зв’язків зі світом нема. Тут не улаштуєш ані турнірів, ані змагань співаків-поетів… Нема й «служення дамі»… Що ж залишається, крім балачок та медів?.. Якийсь французький мандрівник, що подорожував у цьому краю, казав, що тут «більше п’ють, як їдять»…

Сам Карльос участи в дебатах не брав.

Що бо міг сказати чужинець? І як міг вмішуватися гість у справи, що інколи були для нього дивні?..

Усміхався тільки мовчки до отця Каєтана, з яким грав у шахи не менше, як колись з еміром Ібрагімом.

Ще маломовніший за мовчазного еспанця патер на всі спроби отця Елпідіфора нав’язати «дискуцію від віри», раз-по-раз відповідав тоном і стилем того ж самого Елпідіфора:

— Мені, монахові, не вільно єсть предаватись многословію світської суетности. На питання віри — ось моя відповідь: — показував на свою чорно-білу рясу-габіт. — Чорним по білому написана й не від кого не прихована. «Імійте мене отреченна!»

Коли ж, часами, дебати набирали гострішої форми, домініканин, уклонившись, виходив із студіольо:

— Читати приписані молитви.

А в студіольо гудів сильний Василів баритон, виривався пронизливий, горловий тенор «чорноризця [379] «Чорноризцями» називали православних ченців, бо ходили тільки у чорних рясах. Не мали білих (як Авґустиніяни, Домінікани) чи гнідих (Кармеліти, Францішкани, Капуцини) габітів, як ченці католицькі. » і тьмяний, сумний та стриманий — по довгій, східній звичці, — голос Адамів.

— Як ще недавно, тут укладались інші пляни на майбутнє! — згадував Карльос. — І як лагідно воркували молодята!..

Меланхолійна згадка викликала перед Карльосові очі гарний образ молодої сарацинки. І, наче у відповідь на ту думку про Марію, саме згадав її того вечора й Василь:

— Дивуюсь я тобі, брате! І чого ти тут сидиш, сумуючи по… своїй бранці? Хай скажу соковите слово: баба — як баба! Одна гарна, але ж є інші — ще кращі! Та ж не годиться самому через бабу ставати, як баба!

Адам здригнувся від тих слів, мов від удару бичем.

— Його шляхетна, мудра Зорая, світло його життя — «баба», «бранка»?!

Але затис зуби й стримався: старший бо брат!.. Той брат, що від нього так сподівався підтримки, зрозуміння, розради! З дитячих літ бачив у ньому свій ідеал!..

А старший брат продовжував:

— Та ж удар лихом об землю! Залий смуток медом! А я заручусь, що прижену тобі з козаками сотку… тисячу! — бранок!.. На ремені-сириці приведу!

І не помічаючи Адамової блідости та спущеного погляду, дружньо закликав його:

— Чейже сам я не народився серед цих болот?.. Жінкам та дітям тільки тут сидіти по спокійненьких запічках!

Він розправляв довгий, гарний вус і ходив з кінця в кінець по великій кімнаті, дзвонячи великими, срібними острогами.

— Тут кожен лицар закисне! Най жінота пряде та складає казки й байки! Най діти, тих казок слухаючи, уявляють собі світ як казку, де все приходить задармо… і пасуть жаб у мочарах та копанках! Ми ж, брате — дяка Господеві! — мужі! Нам належить борня, мусимо будувати життя, а… не складати казки! Тож кажу тобі: вдар об землю журицею! Струси з себе кволу дремлю! І — гайда! — до Києва!..

— А там, у місті первоматочнім — докидав своє слово Елпідіфор, — ведля [380] Ведля — по, для (старовинна форма); ралець — турнір «колбище» (старовинне слово); літь — личить, як личить. звичаю, з боярином Василієм, — сюди — на ралець, забаву молодецьку, туди, — абіє на бусурманина в похід… Як літь єсть болярам на добрі діла похопливим… От, і забудеться…

Розважаючи «в печалі сущого», чернець намагався говорити веселим тоном. Тоді його голос прибирав мекаючого тембру, як голос замкненого ягняти.

Коли ж заходився сміхом, гостра, ріденька борідка, що він її у поважній розмові накручував на палець, — скакала вільно й пустотливо, немов би струшувала смішок, що деренчав і скочувався, — мов розбиті черепочки, — додолу [381] Нехай не закидають авторці, що в постаті отця Елпідіфора «висміяла православне духовенство»! Отець Елпідіфор — списаний «з натури». Був це священик при кавалерійському відділі, за першу світову війну, при тому ж відділі була й авторка як молодший лікар у Червоному Хресті. Священик у дійсності звався отець Патрикій і авторка була з ним у найліпших відносинах. Він її звичайно «тітулував»: «Сестричко-цілителько, душечко Божа». Був українець. Прізвища не пам’ятаю, а може й не знала його! Бо всі називали його «отець Патрикій». Спосіб висловлюватись — списаний із його способу говорити, бо я церковно-слов’янської мови не знаю. І о. Патрикій часто, «щоби пояснити» мені, католичці «латинянці» свої промови, вставляв грецькі слова. Був дуже освічений. Дуже поважаю його за один його вчинок. Якось, один зі старшин напився «до положення різ», за виразом о. Патрикія, «як зюзя» за виразом товаришів-гусарів. А ми були в передових позиціях, тож це була велика провина. І командир полку, князь Енгаличев (татарин і мусульман!) звелів тримати того невдалого старшину «під арестом», «увесь час, що яе йдеться до бою». Старшина нудився, замкнений окремо й під вартою. Тож покликав о. Патрикія «для душеспасительної бесіди». Це — було дозволено душпастиреві. Але… запропонував «душпастиреві» грати з ним у карти, в «рамс». О. Патрикій образився «не за себе, многогрішного, але — в розсужденії сану образа!» І заявив, що більш до того старшини (графа О’Рурка) не піде. .