Наталена Королева - Предок

Адам хапається за руки Марії й чує, як вони легенько увільняються з-під його долонь і притягають його до подушок. Обняла обома руками його голову, а промінні, іскристі, — як у найщасливіших хвилинах життя! — прекрасні очі сарацинки наливають теплом його, на смерть було стерпле серце.

— Не плач… по мені… мій найдорожчий!.. Я — така щаслива!.. Чого б могла я ще бажати? Не одну, а дві «мрії життя» я прожила… Втілились обидві… І щастя присвяченого чистій, високій мудрості… там! удома!.. На весні моєї юности зазнала я… — голос хворої затремтів ніжною струною:

— Поклади у виду, тут, — біля мене! — «троянду пустині!..» І щастя з тобою… золоте щастя у срібній колисці твоєї Волині…

Урвала. І раптом у смертельному жаху притиснулась до Адама.

Очі, — немов тільки вони самі лежали на подушках, бо ж біле лице злилося з постелею, — спинились, не рухались, не моргали, не могли відірватись від темного квадрату стіни проти ліжка…

Адам рвучким рухом обернувся й побачив ніби неясну, темну, крилату тінь.

— Азраїле! [373] Азраїл — Ангел Смерти у мусульман. Відбирає життя у смертельників поцілунком. За віруваннями мусульман — душа людська по смерти мусить пройти «Мостом Віри», який не є ширший за лезо ножа, над «безоднею неіснування». Якщо віра душі похитнеться — вона впаде до «безодні неіснуваніня» й ця «поглине її безслідно». Коли ж залишиться «певною у вірі», то перейде цим мостом у Рай вічної блаженности. — ледве чутно зітхнула Марія.

Тихо заскиглив Рустем, наїжачивши шерсть…

Бачив він теж? Чи озвався на стогін Марії?.. Чи тільки відчував — інстинктом звіря — смерть? Помалу на устах Марії розцвіла блаженна усмішка. Зашепотіла:

— Уже не маю страху!.. І піду лезом меча над безоднею неіснування… до Тебе, Всемогутній, що знаєш усе… благословенне най буде Твоє Ім’я!..

Затихла на мить. Здрігнулась. Ще раз — слабо! — притиснулась до Адама. Ледве чутно впав шепіт:

— Іду.

Замовкла нерухома. Але за мить зробила рух ніби кидається в просторінь. І вчув Адам як стала незвичайно тяжка в його обіймах…

Надворі цілком розвиднілось. У вікнах гасли вогні, що горіли в цілому замку і в «челядній ізбі» три ночі вряд. Дзвінок у каплиці високим голосом квилив, пронизливо й тужно, покриваючи тихі ридання жіноцтва й невтішне скигління гепарда…

Не справдились сподівання Марії, що на крижмі [374] У старовину казали «крижма», а не «хрестини». Хрестини — пізніше слово. біля її сина стануть три лицарі: Василь спізнився. Приїхав аж за місяць по її смерти, коли вже малий Борковський дідич — Адам-Кашпар [375] Наймення — історично-справжнє: він дійсно так звався й це ім’я «Кашпар» часто повторювалося у роді Дунін-Борковських «у пам’ять пра-бабуні Марії-Зораї, що прийшла із Святої Землі». , був охрещений.

— Слава ж Пресвятій Діві! — відітхнула пані дядина, по приїзді Василя. — Цей приверне Адама до життя.

І спокійніше віддалась новим клопотам: доглядати малого внука, названого Кашпаром на її домагання, бо ж:

— Прийшов він, — як і ті королі-маги! — з Христової Землі!

Та ж і за клопотами, вона перша — вже свого часу розхвильована попередженнями гудця Ковдуша, — гостро відчула велику переміну в своєму улюбленці.

Передовсім вдаряла їй в очі дивно-несподівана постать серед Василевого почоту: православний чернець.

Правда, чи ж мало їх і подібних їм мали коло себе пани-маґнати?

Не було жадного дива, коли серед «латинських кляшторників» зі Львова, Києва, Бердичева [376] У Бердичеві був славний Камальдульський кляштор із друкарнею. Перші бердичевські Камальдули «від св. Варвари» почали видавати календарі та ще й із «передповіддю погоди!» В Дубні ж були Домінікани. чи Дубна появлявся часом і протестантський «дидаскал» [377] Дидаскал — «навчитель», «віроучитель». , чи твердо-переконаний у своїй «переможній правді» «чесько-братський пресвітер» чи «схизматицький піп» або православний «монах»…

Хіба ж усі значніші пани не шукали «приємного товариства освічених і «обичаю світського зналих» — людей духовних?..

— Може й цього «свого попа» має Василь також для розваги? Бо ж, видко, що цей законник [378] Законник — чернець. Старе українське слово. Бо той, хто вступав до кляштору «приймав закон», тобто «реґулу» св. Василія Великого, св. Бенедикта чи якусь іншу. Найстарша була регула св. Василія Великого. її взяв за взірець і за нею склав свою «регулу» (правила кляшторного життя, молитов, богослужень й праць) св. Бенедикт. Це — найперша й найстарша перерібка чи опрацьовання регули св. Василія Великого. По бенедиктинській реґулі вже складались інші. бував у бувальцях і має голову непорожньою? — заспокоювала сама себе пані Теофіля.