Наталена Королева - Предок

Карльос зробив рух, завагався хвилину, але спитав:

— Якщо не видається вам, достойний мій родиче, занадто недоречною моя заввага, то ж саме тепер, коли вже не існує ця… цей напрям думки… і зліквідовані нещасливі спроби катарів-альбіґойців… Не існує вже більш перепон між вами та Еспанією?

Де Кастро примкнув повіки й похитав головою:

— «Як Христос не зійде з хреста»… — почав старовинним прислів’ям, — так… не посміє вернутися в свій край той, хто добровільно покинув його, та ще в часі смертельної небезпеки, щоб шукати особистого щастя… чи спокійного життя. А у його нащадків…

— Вирвано коріння! — злетіло з Адамових уст, немов підказане чужою волею.

— Так! Але в ґрунті новому, рослина обережно засаджена, може рости. Тільки дуже помалу. Часто хиріє й ніколи не дожене місцевої рістні…

Повільним рухом алябастрово-білої руки старий Гранд показав на образ що висів на стіні: «Поворот блудного сина».

— Ось: тільки Господь і батько! — вибачають зовсім «блудному синові». Але Мати-Отчизна — як і коханка! — ніколи не забудуть і не подарують… зради. А, що не кажіть — це зрада, покинути когось близького взагалі… та ще більше в годину небезпеки…

— Може воно так є, як сказав ясний пан граф, — тихий голос отця Каєтана звучав лагідно. — Та ж мені, ченцеві, простому духом, що не знає мудрости світу цього, завжди здається, що Господь, особливо тримає правицю свою над вигнанцями… Раз-у-раз бачу швидку кару Божу на того, хто скривдить вигнанця…

— Та ж інак і бути не може! — втрутилась співчутливо пані дядина. — Коли й сам Син Божий і Пречиста його Мати були вигнанцями в чужій землі єгипетській!..

Рената й Марія, що враз відчули симпатію одна до одної, не прислухались до загальної розмови. І коли по словах пані Теофілі утворилась коротка павза, впали латинські слова Марії-Зораї:

…Срібна, срібна Волинь!.. Колиска мого золотого щастя!

Погляд Ренати випадково торкнувся Карльоса. А сарацинка залилась рум'янцем, зустрінувшись із щасливим поглядом синіх Адамових очей.

…Та-то! Ма-мо!..

Знову пурхнув відчиненими дверима невтомний спів Раїни й Фаїни.

В їдальню ввійшла чорноока, чорноволоса Євлалія, несучи на руках Тею, що була заплакана:

— Чого? Чого? — запитала пані дядина схвильовано.

Волошка [357] Волохами, волошками називали у старовину мешканців Румунії, себто румунів. Але іноді називали «валахами», «влахами» теж і італійців. блиснула перлами зубів: — Панна згадала, як восени прощалися з ластівочками.

— Та ж вони вернуться з весною!

— Так… я це знаю! — захлипала дівчинка, — але ж вони такі маленькі!.. І мусіли так далеко… самі!., без нікого!..

Сміх спинив слуга — молодий, ставний парубок. Уклонившись, він схилився до отця Каєтана й промовив тихо кілька слів.

Чернець підвівся: — 3 дозволу ясного панства і за ласкавим пробаченням, мушу з поміччю…

Пані Теофіля захвилювалась.

— Ні, ні, не як сповідник! А як лікар! [358] Ченці-капеляїни за ті часи були також і лікарями, але бо й аптекарями в замках. Погризлись чужі коні з наськими й примняли машталіра.

Домініканець, хлопець і хова з дитиною вийшли.

— І ця чорноока красуня — сказав Карльос, — теж чужинка?

Адам повернувся до Карльоса: — А ось — нарід землі нашої: той молодик — її сила, а патер — її освіта [359] За середньовіччя освіта була майже цілком у руках Церкви чи духовенства-ченців. . І це знаменно: Церква бо — це перша брама, якою приходить до примітивної країни освіта…

— Але, вже третє покоління цих чужинців частіше співає волинських веснянок, як рідних пісень! — усміхнувся дон Хуан.

— Ось, хоч би наша найдостойніша пані дядина, — притакнув Адам, — правда, литовському Перкуналові «лісових вогнів» не палить! Але старовинним волинським звичаєм вішає на дерева «офірні віночки»! А хіба ми, тут приявні, знаючи стільки мов, не говоримо переважно в мові цього краю? Дарма, що наші рідні мови може й більш розвинені? [360] Авторці довелося особисто пересвідчитися, наскільки «чужинці», які оселились в Україні, полюбили цей край, зжилися з ним, «втілилися», так би мовити, до нього. Року 1919 авторці довелося бути, якийсь час, передкладчицею в Українському Міністерстві Закордонних Справ. Там авторка — зі здивуванням дуже щирим! — пересвідчилась, що найліпше володіли українською мовою такі «українці», як: граф де Бальмен, панна Тереза Берґоньє, Ян Карашевич — Токаржевський. А такі «корінні» українці як панна Гудим-Левкович, родина Тарновських, а такі з «типово-українськими прізвищами як Кравченко, Ковбасюк — наймення не вигадані! — або не вміли зовсім по-українському, або дуже кепсько. Панна Гудим-Левкович не вміла навіть відповісти: «так!» або: «ні!» А казала: «да», «нєт». Де Бальмен був давній французький емігрант, і жив завжди ціле літо, аж до осені глибокої, на селі, на Чернигівщині. Інакше — був це старшина (навіть генерал) царської Гарди. Тереза Берґоньє була донькою француза, що мав у Києві театр і готель та маєток — чи віллу — на селі, де, звичайно, також родина Берґоньє проводила літо. Ян Карашевич-Токаржевський, литвин, якого особливо поважаю за те, що завжди виправляв, коли його наймення «виправляли» на «Іван». Казав: «Ні! Ян — бо я литвин!»). Отже, ті на Великій Україні, хто жив на селі й бачив зблизька, що є «український нарід» — знав його мову й рахувався з нею. Ті ж українці, що мешкали в містах, знали — і поважали! — тільки «мову панську», але не «простонародну». … Що ж до мене, особисто, то я дістав рани й перебував у неволі, обороняючи з власної волі цю — «свою»! — чужину!..