Наталена Королева - Предок

Адам підвів руки:

— Де ж би таки можна, щоб християнське житло з каплицею будував жидовин!

— Це ж був би явний гріх! — додала пані Теофіля.

— То може мене послав сам Бог, щоб міг я вам послужити, — озвався де Кастро, Ренатин батько. — Маю в себе, не так щоб славного якогось архітекта, але, як тут кажуть — «хитрець» він неабиякий, учений у майстра італійця. І образ на спосіб фльорентійський змалювати годен, і контрефект [351] Контрефект — портрет; «негербований» має два значення: 1) не шляхтич, що «не має гербу», або: 2) виучений якомусь реместву, але не принятий до «цеху», а працюючий «на свою руку» — приватно. який, і статую зробити, і оздобу з каменем-самоцвітом викує. З тутешніх, негербованих він. Нерадо його пускаю з дому, та ж вам позичу охоче.

— Не гербований? — зацікавився Карльос. Хоч знав уже досить мову «Землі Волинської», але не настільки, щоб зрозуміти все, без пояснення.

Тому де Кастро перейшов на мову еспанську.

І Карльос не відав сам, чим дужче впивався: чаром рідного слова на чужині, чи живим усміхом «Відродженої Беати»?

— Як би міг я не прибути відразу, — говорив тим часом дон Хуан Марія [352] В Еспанії є звичаєм давати при хрещенні кілька наймень (авторка, охрещена в Еспанії, має шість хресних наймень). Це робиться: «щоб дитина мала більш святих заступників та охоронців». І часто хлопцям дають наймення «Марія» (не Маріям!), щоб Свята Діва його охороняла!» де Кастро, — коли голос Еспанії відізвався до мене, а свята реліквія прийшла сама до мене… ніби розшукуючи мене! Ми й подалися разом із Ренатою, себто: цілим родом!.. Це ж бо — ввесь мій рід на чужині!

Слуги вносили великі тарелі з Дніпровою рибою-визиною [353] Визина — старовинна назва риби-осетра, що її давініше було багато в Дніпрі. «Осетрина», осетер — узято з московської мови. Українська назва була: визина. Цікаво, що ця старо-українська форма лишилась у московській мові: «вязіга» — хрящ, із похребтини визини чи осетра, який дуже ціниться як додаток до начинки пирогів на Придніпрянщині, а ще більш — у Московщині. , що її привіз отець Каєтан.

Відчиненими дверима долетів у їдальню дитячий тихий спів — нескладна, монотонна пісенька тільки з двох слів і з двох нот:

Та-то, ма-мо,

Та-то, ма-мо…

Рената зацікавлено прислухалась.

— То кумкають наші «Водяні Дитинчата»: Раїна й Фаїна! — пояснила пані Марія.

Прибрана перловим намистом та сережками, в алтабасовому [354] Алтабас — дуже міцна й товста шовкова матерія, що переважно вживали її взимку. контуші, вона «привчалась до звичаїв»: частувала гостей «ласкавим словом принуки» [355] У старі часи вважалося, що треба було не тільки частувати, але ще «припрошувати» чи «примушувати» щоб вони їли й пили. .

Але радісно настроєна сарацинка хвилювалася новою ролею й помилившись, промовила до Ренати по арабському. Де Кастро відповів за доньку:

— Пробачте, ясна пані, але Ренаті вже чужа маврська мудрість…

Карльосів погляд пробіг по співбесідниках:

— Випадок, чи дивний збіг обставин? Але от скільки зійшлося нас, чужинців, на цій землі!

— Від 1340-го року їх у нас, на Волині, чи не більше, як корінних тутешніх людей посполитих, — відмітив точний у датах отець Каєтан. І легким сумом зазвучали додані слова:

— Як імла над мочарами, як ліси в байраках, — постійні мешканці цього краю тільки додаток до краєвиду…

— Бо ж вони так тісно злились із своїм рідним краєм… — притакнула пані Теофіля.

— Природно! — погодився де Кастро, — вони ж — у себе вдома! Тяжко злитись із краєм чужим! Бо відсутність рідної землі почуваєш, як утрату здоров’я…

— Рівняєте, графе, до хворого того, хто покинув свій край?

— До безнадійно хворого! Бо вигнанець — чи емігрант добровільний — як каліка: він ходить. Але як? Він ніколи й ніде не «вдома»… Він — як мертвий, коли б такий мертвий вийшов із могили… Він ніколи й ніде — не «на місці»!..

— Але може такий «стан смерти» часами доводить до «воскресіння духа?» — не підводячи очей промовив домініканець.

Дон Хуан посміхнувся:

— Ваші слова, отче, до мене відносяться більш, як до кого! Істино: тільки на чужині міг я зрозуміти те, чого не зрозумів мій прадід дома.

Спокійно глянув отцеві Каєтанові у вічі:

— «Фанатичним єретиком», — як говорять! — вийшов він з Еспанії… Про Ґуїльєльмо де Кастро [356] Ґуїльєльмо де Кастро — дійсно, історична постать. Нащадки його ще жили коло Житомира перед першою світовою війною. Альбігейці — єресь, яка постала у XIII стол. на півдні Франції в місті Альбі, звідти назва: альбігейці або «катари» — чисті (з грецької мови), як вони називали себе самі, бо — ніби то тільки воїни мали «чисту», нічим не «зіпсовану» віру. Занесена була ця єресь до Франції з Болгарії. Рекомендувала вона дуже суворі пости, радила не вступати в подружжя «щоб рід людський перевівся» а з ним — був би «знищений гріх». Світ, «а їхню гадку, створив не Бог— а Люцифер, якого вони називали: Люцібель. Рекомендували також і самогубство, як спосіб «знищити гріх», або принаймні «одного грішника». говорю! — пояснив дон Хуан. — Був він завзятий катар. А я, на чужині віднайшов віру батьків. І відчув, що вона — моя! Бо еспанська! Як моя мова, як мої звичаї, як моє ім’я… Як моє тіло, що одягає моє духове «я»!