Наталена Королева - Предок

Тільки знаком наказала пані дядині, щоб «не переривала її наговору» і — для певности! — проказувала ще зарікання від лихоманки-пропасниці:

…і вийшли з моря-окіяну сім дів-дівиць: перша дівиця — Зимниця, друга дівиця — Палениця, третя — Ледова, четверта — Бідова, п’ята — Невсипуща, шоста — Невмируща [368] Заклинання «семи дівиць» записано авторкою від одної старої прочанки, яка прохала авторку «вказати, де є у святій Лаврі образ св. Лідії, володарки над пропасницями й лихоманками, бо «тільки вона їх зціляє!» , сьома — Лідія, над ними володарка.»

Тея лежала спокійно, з розплющеними очками й уважно слухала, — як цікаву казку, — заклинання «семи дівиць».

Раптом підвелась. Сіла на ліжечку й перехилившись, слідкувала за чимсь на підлозі.

Раніш, як волошка встигла її затримати, дитина вже бігла босоніж, чорним, квітчастим килимом до дверей. Біжучи, вела ручкою за чимсь по підлозі.

Пані Теофіля разом із ховою вхопили дівчинку на руки:

— Ну, ну! Богумилко [369] Богумила — українська форма наймення Теофіля, Тея; Ляля — здрібніле від Євлялія. ! Не витівай! Засни ще! Ляля сама впіймає тобі котика-Мацька! Покладе його тобі в ногах… най він тобі попряде… казку свою котячу розповість… Як заснеш — ураз зрозумієш, про що саме він тобі розповідав!..

Але Теїні сині очі стали немов іще більші як звичайно. Ясно й поважно дивилась на бабуню:

— Я, бабуню, не Мацька гонила! То — смерть-Морена повзла! Як смужка сивого диму. Я її, бабуню, погнала до дверей! Вже її тут нема [370] Такий кошмар увижався самій авторці в дитячих роках, як була хвора. !

Пані Теофіля тремтячою рукою перехрестила внучку й себе. Дивним поглядом глянула на хову. Та мовчки впала навколішки й сховала обличчя у вишивану попередницю.

Пані Теофіля квапливо прикрила Тею й погнала до Маріїної одрини.

Адам схилився над ліжком дружини, йому видалось, що Маріїна рука швидко холоне в його руці.

Хотів сховати під ковдру ту бідну ручку. Але ж немічна так спокійна спала, аж було жаль збудити її після перенесених мук. Враз по Святому Причасті їй помітно полегчало.

— Це добре, що запричастилась відразу, як знайшлася дитина! — гадав Адам. — Не тільки ж бо на смерть причащаємось, але й на зцілення душі й тіла! Дяка Богові, що вже це скінчилось!

До покою нечутно вступила дядина й «бабка» [371] «Бабкою» називали на Україні асистентку при породі, акушерку. .

Адам, як у сні, потримав хвилинку в обіймах — незручно й невміло, — туго загорнений клуночок, що «бабка» називала його сином.

Син!.. Ще так недавно — вчора тільки! — видавався він таким бажаним, необхідним, цей «спадкоємець і дідич роду!..»

Нині ж видавався батькові таким незрозуміло… чужим! Зайвим… дивним!..

Бо ж головне — Марія!

Марія!! Вона — осередок його життя, сонце, світло… без якого все інше для Адама безрадісна пітьма, хаос…

Дав знак, — тільки поглядом! — дядині, щоб ішла спати, відпочинути…

Накрив ковдрою руку Марії. Вдивлявся в її біле — аж прозоре, мов з алябастру вирізьблене личко…

І раптом підвів голову. Відчув бо, що кінці його пальців зледеніли а серце затрималось у грудях…

Стогін Марії немов би був якийсь… дивний… Адам чує, як йому їжиться волосся на голові… підноситься, як до розігрітого бурштину…

А між нього й дружину вливається тьмяно-срібний потічок… Смужечка! Така тоненька, як лезо ятагана… вона росте… розширюється… Віддаль між ним і Марією більшає…

Вже могутня ріка серебриться між ними… вже стає вона морем!.. Безмежним!.. Безкраїм!..

Замість блідої постаті Марії — гойдаються легенькі, сріблясті хвилі…

А на обрії — з далека-далека! — випливає з опалевої імли вирізьблений човен… як біла — далека! цятка…

Але та цятка швидко наростає, наближається до Адама.

І Адам пізнає: прабабуня Свангільд схиляється над ним!..

Кінцями довгих пальців дотикається його тремтячого рамена…

Від того дотику холод, гостріший за студінь леду, наповняє всю його істоту. Заморожує всі змисли… і само життя.,

І ледве вловлює Адам далекий, ніжний — як плач дощу, як стогін вітру — голос:

— Сину… Сину роду мого!.. Як же тяжко… як болісно знати, що прокляття накликане мною… затроюватиме щастя й радість прийдешнім… Покинула батьківщину я… щоб іти за щастям… І от — не мають батьківщини, ані щастя нащадки мої [372] Нехай шановні критики не шукають «антихристиянських тендеицій», «песимізму» та інших «страхіть» у написаних рядках. Я тільки переказую стару, родинну легенду… Не моя вина, що хтось, колись її сказав! Мені вона видалась цікавою — існують же в європейських літературах легенди про «Білу Пані», «Доктора Смерти» чи «Дон Хуана Теноріо», який «бачив свій власний похорон»! І жадній критиці жадного народу не прийде на думку брати ці без числа перекази, перерібки й т. п. за якусь «протихристиянську» пропаганду «поганських вірувань у долю» й т. п. …